Залишатися на місці - це крок назад! (спостереження учасниці експериментальної команди проекту)


Ось другий етап гендерного експерименту добігає кінця. За цих півроку зміни у свідомості відбулися не лише у вчительства експериментальних шкіл, а й у експертів та експерток. Не зважаючи на підкованість у роботі з непідготовленою аудиторією, протягом цього півріччя виникали несподіванки, з якими вперше стикалися усі.

Вчительська аудиторія – це сформований вже й усталений контент, зі своїми правилами, законами, викарбуваними на камені з роками, порядками. Одні з радістю сприймають навчання та нововведення, інші – блокують будь-які реформи, бо не хочуть/бояться змін. Взагалі дуже дивно спостерігати за тим, як деякі вчителі(ки) не хочуть вчитися – я не так давно закінчила школу, і у моїй свідомості від цього справжній переворот. Люди які передають знання – блокують навчання, особистісний розвиток, справедливість… І до таких людей у мене запитання: що ви робите у школі? Якщо ви виховуєте майбутнє покоління, то ви повинні йти у майбутнє, разом зі своїм учнівством, а не триматися з усіх сил за відголоски минулого! А якщо не так, то ЩО  корисного можете дати «вашим дітям», для їх майбутнього, для їх самореалізації й утвердження в оновленому світі?

Перебуваючи, мабуть, найбільше часу у стінах експериментальних шкіл, я змогла трохи відкрити для себе завісу таємничості, бо перебувала на межі двох світів; однією ногою стоячи з боку експериментальної групи, а іншою – школи. Коли ти проживаєш з ними декілька днів, то можна розгледіти і завуальовану диктатуру, і настрої, ієрархію, а також навпаки, демократію, прагнення не зважаючи на перешкоди, долати стереотипи, гендерованість школи, дискримінацію. Я знаю директора школи, який бореться за кожного учня та кожну ученицю:

Найлегше - кинути дитину напризволяще, або зламати її своїм авторитетом, завжди легше відмовитися від неї, ніж перевиховати! Але ми так можемо покалічити життя – треба ж пам’ятати, що саме ми відповідальні за те, яке покоління вирощуємо! - ось як ця людина говорить про проблемних учнів та учениць.

Але я також тепер знаю учителів та учительок, які роблять два сценарії до свята 8 березня. Один – для проведення, а інший – для експертної групи, гендерно правильний, так би мовити. Запитання: для чого? З одного боку, для чого мучити себе, виконуючи роботу двічі, а з іншого – для чого обводити себе довкола пальця? Як на мене, не має нічого гіршого для особистісного розвитку людини, ніж робити вигляд, що вона вірить, сприймає, а найголовніше, що вона хоче повірити, або сприйняти.

Я для себе мету експерименту формулюю так: перевернути догори дригом світогляд. І чи багато людей на це добровільно погодиться? Мабуть, що одразу і ні. Але цінність тих людей, які відкриті до змін, які працюють і продовжують само вдосконалюватися – не можна переоцінити. Саме такого учительства потребує сучасна школа. Учительства, яке працює заради учнівства. Одна з координаторок експерименту у школі сказала:

- У нас педагогічний колектив розділився на дві контр групи. Одна вважає, що навіщо здався «нам» цей експеримент, адже через нього доведеться змінювати / корегувати викладання, це додаткова робота – нас влаштовує усе як є. Друга – дотримується позиції, що зміни ведуть за собою особистісний розвиток й приносять у життя нові можливості та натхнення!

Є люди, які досягнувши поставленої планки, вирішують, що вони вже не повинні навчатися, зовсім забуваючи про те, що людина, яка стоїть на місці, робить крок назад. Як не дивно, але часто це люди, які навчають. Парадокс, чи не так?

Але є і такі, які з завзятістю та зі спортивним інтересом з головою пірнають у самовдосконалення та здобуток нових знань. Ось, наприклад, одна зі шкіл, після першої зустрічі з тренерською командою, розпочала змінювати простір школи на гендерночутливий, замінивши таблички на кабінетах, повісивши у холі дзеркало із заголовком «Тобою пишається школа», а також почали відводити на педагогічних радах час для обговорення гендерних питань. Позиція школи така: «Усе нове сприймається з острахом та недовірою, але з часом нове – стає нормою, і ми вже не уявляємо собі життя без цього!».

Проводячи відеозйомку уроків, були моменти, які у мені закарбувалися надовго…. Я вперше у житті, на власні очі, побачила, як дитина може зневіритись у житті за якихось 45 хвилин. Учень піднімав весь урок руку, щоб його викликали й надали змогу висловитися, але так і не дочекався. Я бачила, як з кожною чужою можливістю відповісти на запитання, на яке він мав відповідь, у нього опускалися руки. Знаєте вислів, як у воду опущений? І це був учень, який прагнув до самовираження, до того, щоб і його почули, щоб і на нього звернули увагу! І він це робив, не трощачи меблі, не бігаючи, не порушуючи дисципліну, не привертаючи до себе негативну увагу. Він намагався розумом та старанністю довести свою значимість.

Перебуваючи у школі, поряд з дітьми, спостерігаючи за ними, бачиш, що вони найкращий засіб для розвінчання стереотипів, які заполонили  шкільні плакати, книжки, методичні посібники, способи виховання. У дитячому садочку, попри рожево-блакитні, як на підбір, сукні та штанці дівчатка залюбки бігали, лазили по деревах, грали у м’яча, а хлопці – намагалися «готувати». Намагалися, бо дівчатка відбирали у них посуд, й говорили: «Ми покличемо, поли приготуємо!».

Досягнення учениць у спортивних естафетах, змаганнях, перші місця з волейболу / футболу / бігу у районах, влучні стрільці й стрільчині та подання документів на воєнні кафедри, успіхи у точних науках – усе це дає натхнення, для подальшої революції у школі. Одна з учительок, розповідаючи про досягнення своєї шкільної дівчачої волейбольної команди, навела аргумент «на користь» профеміністичного підходу до роздільного фізичного виховання за статтю:

Коли дівчатка займаються самі, вони набагато розкутіші під час уроку й гри, бо не соромляться хлопчиків!

І от тільки дівчатка виходять за межі уроку й потрапляють у світ, де також існують хлопці, з якими часто треба змагатися у інших сферах життєдіяльності, та їхня закутість нікуди не зникає, й замість сором’язливості на уроках фізичної культури ми отримуємо неспроможність до конкуренції у житті!

За плечима 6 місяців експериментальної роботи, 181 прожитий день, близько 100 відзнятих уроків матеріалу для подальшого подолання експертною командою гендерно нечутливого освітнього простору.

За плечима вже нові перемоги й перші перешкоди. Але попереду найцікавіше!

Авторка: Аліна Курлович