Юрій Довжан з Житомира – про гомофобію в місті та ставлення до ЛГБТ





Відкритий гей із Житомира Юрій Довжан розповідає НВ про суспільні настрої серед містян, ставлення до ЛГБТ та свій камінг-аут перед близькими.

123 випадки злочинів на ґрунті ненависті, скоєні за ознакою сексуальної орієнтації та гендерної самоідентифікації задокументували представники Правозахисного ЛГБТ Центру Наш світ у 2019 році. Це злочини, вчинені через гомофобію або трансфобію у різних регіонах України. Як зазначають в Бюро ОБСЄ з демократичних інститутів і прав людини (БДІПЛ), такі дії — це порушення кримінального законодавства, а мотивом зазвичай виступає упереджене ставлення до певної групи людей. Упереджене ставлення та стереотипи часто призводять до дискримінації.

Репортерка Саша Горчинська перечитала повідомлення, залишені у формі для зворотнього зв’язку респондентами, які пройшли онлайн-опитування від НВ, присвячене дискримінації, та записала декілька історій про тих, хто стикався із дискримінацією, упередженнями та стереотипами через вік, стан здоров’я, гендер, стать сексуальну орієнтацію та інші ознаки.

Першою історією стала розповідь киянки, яка стикнулася із дискримінацією за станом здоров’я по відношенню до свого батька. Той хворів на деменцію, також мав онкологію.

Друга публікація в цій серії — це розповідь відкритого гея, 31-річного Юрія Довжана з міста Житомир. Минулого року в Житомирі представники «традиційних сімейних цінностей» напали на двох неповнолітніх дівчат, які тримали в руках веселковий прапор. Цьогоріч через насильство на ґрунті ненависті постраждав 19-річний трансгендерний хлопець.

Публікуємо розповідь Юрія про те, що відбувається в місті, у вигляді монологу.



Я — відкритий представник ЛГБТ. Але не є активістом або членом якоїсь громадської організації.

Камінг-аут я зробив минулого року якраз на свій день народження. Мені потрібен був деякий час, аби себе зрозуміти. Я знав, що ті, хто і так є моїми близькими людьми, ті залишаться і нікуди не підуть. А ті, з ким мені не по дорозі, відсіюються. В принципі, десь так і вийшло. Всі мої близькі зреагували на мою відкритість, дехто це навіть привітав. Пару людей, які й раніше до мене ставилися прискіпливо, одсіялися.

За освітою я — психолог, але мало працював за спеціальністю. Зараз використовую карантинний час для того, аби змінити профіль. Ще коли працював на попередній роботі, так, мої колеги знали про мою сексуальну орієнтацію. Але, в цілому, ставилися до цього нормально. Тобто, на цю тему в принципі ніяк не дискутували. Все було по принципу, як у американській армії: Don’t ask — don’t tell [Якщо не питають — не розповідай].

Я маю стандартний [у стереотипному розумінні] вигляд, не вирізняюся нічим специфічним, типу там фарбоване волосся чи якийсь незвичайний одяг. Тому на вулиці ніяких таких поглядів на свою адресу не помічаю. Але розумію, що якби зараз був із кимось у стосунках і йшов із цією людиною по вулиці, тримаючись за руки, поза сумнівами, зустрівся би із агресією у свій бік — як мінімум, вербальною.

Минулого року в нас у Житомирі проходила акція Всі люди — рівні. Двоє дівчат ходили по вулицях із кольоровими прапорами, і дорослі чоловіки захотіли «повчити їх життю», вирвали той прапор, довели дівчат до істерики. [19 серпня 2019 року кілька чоловіків відібрали у 13-річних дівчат на Михайлівській площі Житомира веселковий прапор, заявляли, що воювали на фронті, виступають за збереження «сімейних цінностей». Відео з публічними цькуваннями дівчат один із чоловіків, Роман Фещенко виклав у себе на сторінці у фейсбуці. Згодом видалив].

Наступного дня місцеві активісти разом із деякими депутатами міськради організували акцію на підтримку цих дівчат. Я дізнався про цю акцію за дві години до її проведення, але вирішив, що маю бути там. Туди стягнулося багато людей, серед яких і гомофоби — деякі представлялися, в тому числі, учасниками АТО. Але я би сказав, що це представники місцевого криміналітету, які дістали собі корочки АТО, аби мати собі такий козир і ними хизуватися.

Тож були намагання перешкоджати акції, вирвати той прапор. Я навіть отримав там ляпаса, але серйозних сутичок не було — дякуючи поліції, яка перебувала на місці. Цей захід був доволі публічним і анонсовувався теж публічно.

Після цього розгорілася дискусія, зокрема, і у соціальних мережах. Так дізнався про справжнє ставлення деяких людей [до ЛГБТ]. Наприклад, одна моя колишня однокласниця, яка в школі до мене ставилася прихильно, коли дізналася, що я — гей, почала казати, мовляв, та ви би знали, який він був у школі, не дивно, що він «таким» став зараз. У мене це, звісно, нічого окрім посмішки не викликало.

Цього року наприкінці травня був випадок, коли в Житомирі жорстоко побили 19-річного трансгендерного хлопця. Це було нібито підставне побачення [хлопці познайомилися на популярному сайті знайомств Badoo]. Побитий хлопець стверджує, що домовився із іншим [17-річним] хлопцем про побачення, і той знав, що йде на зустріч із трансгендерним хлопцем. Інша сторона ж, в свою чергу, стверджувала, що про трансгендерність їй не було відомо, і що це була несподіванка. [Побитий хлопець прийшов на побачення у жіночому вбранні та перуці, в процесі знайомства інший фігурант справи став схиляти його до статевого акту, а згодом нібито запідозрив, що має справу не з дівчиною, а з хлопцем]. І той подзвонив своїм друзям і вони разом, вп’ятьох [четверо хлопців і одна дівчина] побили його, знущалися над ним.

Тільки завдяки одній локальній організації — Правозахисному центру ЛГБТ Наш світ — був задіяний адвокат, і поліція відкрила кримінальне провадження за ст. 161 [Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії] Кримінального кодексу України.

Чи існує дискримінація всередині самої гей-спільноти? Складно сказати. Але так, дійсно, є певний відсоток токсичних особистостей, які знайомляться тільки заради вигоди, аби видурити грошей чи щось таке. Хоча, в принципі, це не залежить від сексуальної орієнтації людини — це просто характеристика, яка може бути в будь-кого.

Взагалі в Житомирі не так багато відкритих представників ЛГБТ, як, наприклад, у тому ж Києві. Я це пов’язую із тим, що в Житомирі інший менталітет, також це менше за розмірами місто. Навіть якщо ми говоримо про менші міста десь під Києвом, вони все одно більше тяжіють до Києва [в плані суспільних настроїв]. Та варто також розуміти, що всі ці представники праворадикальних рухів — це на 99% приїжджі з інших міст люди, які навіть не постійно проживають в Києві, а так, з сільської місцевості, чи звідки там. Тобто несуть в собі ще той менталітет, консервативний.

Житомир же більш консервативний — не в плані релігійному, а, скоріше, в плані пострадянських тюремних понять. У нас в Житомирі є четверта виправна колонія, яка вважається однією із найбільш суворих в Україні. Крім того, Житомир — це таке індустріальне місто. Раніше тут було багато промислових підприємств, і, хоча більшість з них уже зупинили свою роботу з розпадом СРСР. Але ті покоління, які є дітьми робітничого класу, я вважаю, і досі несуть такі собі пролетарські настрої.

Щодо локальних житомирських медіа — в принципі, тему ЛГБТ намагаються висвітлювати доволі адекватно. Я особисто знаю, зокрема, і представників ЛГБТ серед них, тому вони, можна сказати, сприяють тому, аби ця тема висвітлювалася адекватно і всебічно.

Я вважаю, що коли ти себе сам усвідомлюєш, не варто боятися публічності в будь-якому випадку. Єдине, що буває насправді складно — це зберегти стосунки з батьками, бо іноді їм важко прийняти все це. А от щодо колег, однокласників і таке інше — я вважаю, що це взагалі останні люди, думкою яких потрібно керуватися. Якщо з їхнього боку прозвучали якісь підозрілі висловлювання, точно не варто робити кроки назад. Наступ — це найкраща оборона.

Джерело