У тіні тіла. Як живуть українські трансгендери




Знаходитися у тіні свого тіла – для багатьох українців/-ок це не просто образний вислів, а серйозне внутрішнє відчуття. Вони трансгендери – люди, чия ідентичність не збігається з їхньою біологічною статтю.

Кореспондент Радіо НВ Богдан Амосов записав історії таких українців.


Частина I. Анастасія

Трансгендерність — це стан людини, коли вона не може прийняти свою біологічну стать, тобто коли біологічна жінка відчуває себе чоловіком (або ж біологічний чоловік відчуває себе жінкою). Чому саме виникає таке відчуття — достеменно невідомо. У останній версії Міжнародної класифікації хвороб трансгендерність була переміщена з розділу про психічні розлади в розділ про сексуальне здоров’я.

Людей, що народилися в цьому стані, на Землі не багато, але й не мало. Частіше вони довгий час приховують від інших свою особливість, а розкривши її людям, зазвичай стають об'єктами насмішок, цькування і навіть насильства. Я спробував дізнатися, що таке — народитися в чужому тілі.

Під час народження Анастасія отримала чоловіче ім'я. Це зараз вона — Анастасія Єва Домані, а біологічно народилася хлопчиком, однак вже в ранньому дитинстві, ще з першого класу, почала відчувати, що їй подобається мамин одяг. Спершу великої тривоги це в неї не викликало.

— Здавалося, що це щось тимчасове — або фетиш, або дитяче захоплення: коли ти хочеш погратися, поносити, «поюзати», припустимо, мамин одяг, косметику, взуття… Серйозного значення я цьому не надавала, але він [потяг до жіночого одягу, — Ред.] все одно тривав щороку.

На планеті людей, які народжуються в іншому тілі, щонайменше один відсоток — тобто кожен сотий. Чому так трапляється, фахівцям і досі невідомо:


Тут і далі - концептуальна серія фотографій, що, за нашим задумом, покликана передати чуттєву сторону трансгендерності / Фото: ian dooley via Unsplash


— Є теорії, які говорять, що це на етапі ембріонального розвитку щось пішло не так, — розповідає лікар-психіатр Олена Тараненко. — Є теорії, які говорять, що людина вже після народження вбирає якісь моменти [чоловічої або жіночої поведінки], до кінця важко сказати.

У розмові зі мною психолог Марина Діденко зазначає:

— Була одна теорія, що це [залежить] від будови мозку, але й вона вже спростована, тому що доведено, що будова мозку залежить від того, якою діяльністю займається людина, а не від того, чоловік це чи жінка. Друга теорія — поведінкова, або теорія середовища, коли говорили, що людину можна виховати так, як хочеш: або виховати хлопчика, або виховати дівчинку. Вона теж спростована. Був проведений дуже жорстокий експеримент, коли в дитинстві було два хлопчики, в результаті медичної помилки відбулася певна операція, і вирішили з одного хлопчика зробити дівчинку, і цього хлопчика виховували як дівчинку.

Йдеться про випадок із Брюсом Рейнером, який народився у Канаді 1965 року. Коли у восьмимісячному віці хлопчику робили обрізання, то серйозно пошкодили статеві органи. Через деякий час батьки хлопця зустріли психолога Джона Мані, який стверджував, що діти здатні адаптуватися до іншої статі.

— Психолог цей запропонував такий вихід: «Давайте зробимо — хірургічно виправимо — дівчинку і будемо виховувати як дівчинку».

Брюса назвали Брендою, вдягали, як дівчинку, і купували дівочі іграшки.

— Але ж дитина постійно росла і відчувала себе не в своєму тілі, хотіла гратися іншими іграшками. Вона з підліткового віку [була] в депресіях, і було кілька спроб самогубства.

Батьки відкрили хлопцю правду лише в підлітковому віці, що стало для нього справжнім шоком. Після затяжної депресії він знову пройшов через гормональну терапію і переніс операцію з відновлення первинних чоловічих статевих ознак, одружився і усиновив трьох дітей. Психолог Марина Діденко відзначає:

— Виховання не грає ролі. Ось був проведений цей жорстокий експеримент, який насправді є дуже неетичним, але він довів, що не можна виховати хлопчика чи дівчинку. Це внутрішнє відчуття людини, хто вона — чоловік чи жінка.

Анастасія ділиться зі мною своїми тодішніми відчуттями:

— Я не знала, чому я це відчуваю, чому я це роблю, я не могла собі це пояснити. Я думала, що, можливо, до якогось віку це мине — я думала, це буде тоді, коли вже з’явиться дівчина, стосунки (а може, навіть і шлюб, спільне сімейне життя). Але це ніяк не проходило.


Фото: ian dooley via Unsplash

Будучи хлопцем, але відчуваючи себе дівчиною, Анастасія ретельно приховувала це від оточуючих. У школі в дитини були проблеми з однолітками, але радше не через «інакшість», а через фізичну кволість.

Тоді Анастасія зайнялася собою, стала грати у футбол, вставала на щоденні ранкові пробіжки — і невдовзі стала сильнішою. До неї більше не чіплялися, а в армреслінгу могла подолати будь-кого у школі. Однак бажання бути жінкою у біологічного хлопця все одно нікуди не зникало.

— Я думала: як це так, я займаюся спортом, стільки сили в мені, а в голові ось ці [думки]; ось буде можливість, я обов’язково цим скористаюся, коли батьків не буде вдома — свої мрії знову реалізувати.

І коли батьки йшли з дому на роботу чи у справах, вона нарешті вдягалася у жіноче. Спершу — у мамині речі, але потім поступово почали з’являтися й свої.

— У мене вже потихеньку свій гардероб з’являвся, я вже робила покупки. Складно було тоді фінансово, звичайно, ти не можеш купувати нові речі. І тоді, до речі, я взагалі була далека від повного образу: мене не цікавили взуття, верхній одяг, якісь аксесуари, а більше щось таке зухвале, фемінне щось.

Приховуючи свою пристрасть від рідних, Анастасія боялася, що втратить їхню довіру і буде відторгнутою. Утім сховати від батьків усе не вдавалося.

— Помада на губах, — якщо ти її дуже рідко використовуєш, то забуваєш, що її нанесла. Хтось приходить, і вона залишається — немає ще практики змивати, вона виявилася занадто стійкою. Мама бачила, на питання «що це таке, чому ти фарбуєшся?» У мене не було відповіді в режимі онлайн, я могла«вистрілити» тільки чимось безглуздим, тому що відповідь ти не готуєш.

З часом берегти таємницю вдома стало небезпечним. Жіночого одягу ставало більше і ховати його було тяжко. Врешті Анастасія почала шукати схованки надворі.

— Були провали, коли я змінювала з різних причин свої «хованки» (це було на вулиці, їх знаходили). Дуже прикро було втратити [речі], тому що ти довго це збираєш, збираєш — і «бац», немає цього гардеробу. Розумієш, що тобі потрібно все з самого початку збирати, купувати, накопичувати обов’язково… Блін… Дуже прикро, звичайно. <...> Одного разу був такий серйозний прокол, я ніколи не забуду, коли приїхали спецпризначенці - з десяток осіб. Саме спецпризначенці. Чи то бабуся, чи то якийсь водій (там гаражі поруч були), може, побачили, що я часто ходжу щось ховаю. Тоді це серйозно було, звичайно — такі «космонавти» приїхали. Напевно, думаю, будуть «пакувати» мене; напевно, я якась небезпечна людина. Але ні, все нормально — «пробили по базі», я так розумію, і залишили. Але це був стрес, звичайно, глибокого рівня.


Фото: ian dooley via Unsplash

Непросто було й купувати одяг. Коли чоловік заходить у жіночий магазин і вибирає жіночу блузку чи спідницю, вигадати для консультантки історію про подарунок сестрі чи матері ще можна.

Втім, коли чоловік вирушає з обраним одягом до примірочної, у переважної більшості людей це викликає питання і неоднозначну реакцію.

— Були деякі моменти, коли ти йдеш у примірочну, і викликали поліцію або охорону…

— І що? За яким звинуваченням викликати поліцію в даному випадку?

— Звісно, це нерозумно з їхнього боку. Це свідчить про те, що у людей такі стереотипи, що якщо ти йдеш з жіночою сорочкою (або блузкою, або кофтою) в примірочну, то, значить, все, це вже щось на рівні криміналу — «маніяк», «збоченець». Ну, щось таке могло звучати, але вони, напевно, думали, що ти зараз будеш вибігати і показувати щось, крутити торсом, можливо. Мені нічого це не потрібно було. Мені потрібно було швидко приміряти, подивитися розміри — і все; купити, якщо підходить, і звалити з цього магазину. <...> Потім боїшся якийсь час відвідувати магазини. У деяких такі психологічні проблеми, що ступор може бути надовго, на роки. Я приходила і казала, що я нічого не порушую… Смішно навіть говорити такі слова — «не порушую»…

Поки у людини із трансгендерністю триває процес усвідомлення своєї сутності, вона переживає тяжкий психологічний тиск, розповідає психолог Марина Діденко.

І якщо сьогодні є доступ до інформації про це явище в Інтернеті, то у доцифрову епоху така людина взагалі не розуміла, що з нею відбувається, хоча в період усвідомлення себе трансгендер, можливо, чи не найбільше потребує підтримки. Психолог пояснює:

— Коли вони проходять етап прийняття себе, усвідомлення, він може дуже довго тривати, і в цей момент потрібна допомога, аби з кимось поговорити, проговорити і дізнатися, чи дійсно це так. «Я себе не так відчуваю у своєму тілі» — це питання трансгендерності, чи це якісь інші проблеми, психічні чи психіатричні, пов’язані зі здоров’ям? [Потрібно] з’ясувати симптом. Інший момент, чому потрібен психолог — через ту дискримінацію і тиск соціуму, який чиниться на трансгендерних людей. «І тоді я відчуваю цю дискримінацію, і мені потрібна допомога психолога, щоби прийняти себе, підняти свою оцінку, справитись із цим соціальним тиском».

Психолог наводить ще одну сферу, у якій спеціаліст може допомогти трансгендерній людині:


Фото: ian dooley via Unsplash

— Третій момент — це сімейна сфера, коли «у мене ж є проблеми з батьками, з друзями, коли від мене відмовляється все моє соціальне оточення; я 20 чи 30 років виглядав (чи виглядала) одним чином, а тут я розумію, що все-таки я трансгендерна особистість, я планую перехід, я починаю цей перехід, починає змінюватися мій зовнішній вигляд». Це дуже важко пояснити оточуючим, і не завжди [людина] хоче пояснювати. І сусіди бачать, що поруч з ними жив чоловік, а тепер живе жінка, і вони розуміють, що це одна й та сама людина, і починається дискримінація, тиск, іноді агресія, образи. Або просто навіть починають шепотітися за спиною, а це теж дуже неприємно — тим паче ти розумієш, чому вони це роблять.

Чим дорослішою ставала Анастасія, тим більше їй хотілося відчувати себе повноцінною жінкою, а не тільки фарбуватися вдома перед дзеркалом та нишком приміряти жіночий одяг у примірочних магазинів.

— Спочатку можна було вдома, у приміщенні одягатися, а потім хотілося пройтися. Публічно. Ось це страх був — перший перехожий, зустрічний… Ох, трусишся просто. Потім ти бачиш людей. Збоку це, напевно, було страшенно убого. Я думаю, що було видно перуку, це раз. Напевно, тоді було не найкраще вміння у виборі одягу, стилю. Мабуть, було бажання фемінності, до того ж зухвалої фемінності, що жінки рідко одягають у повсякденному житті: непрактичний одяг і взуття, як правило, і так ходити — нехай навіть не в центрі, не в місті, а десь у себе в приватному секторі. <...> Потім мені хотілося взагалі чогось більшого — прожити не години, а дні. 24 години [на добу] хотілося. Коли вже старшою стала, з’явилася робота і з’явилися відрядження. Коли ти в іншому місті і тебе там точно ніхто не знає, у тебе є кошти, і ти можеш там побути, погуляти містом. І чим старшим ти стаєш, тим розумніше ти формуєш свій образ.



Частина II. Перехід

Утім Анастасія все ще намагалася вписатися в межі оточуючого світу. Будучи біологічним чоловіком, вона одружилася, і подружжя народило дитину. Анастасія, можливо, так і залишилася б у не своєму, чоловічому тілі, однак наважилася на перехід. Трансгендерний перехід — це процес приведення гендерної ролі людини та її тіла у відповідність до її гендерного самовідчуття, проте це не обов’язково хірургічне втручання. Психолог Марина Діденко розповідає:

— Не всім трансгендерам потрібен перехід. Взагалі питання трансгендерної або гендерної ідентичності виникає десь у 1−1,5% людей на Землі; з них теж не всі хочуть робити перехід або повний перехід. Хтось просто змінює зовнішній вигляд, щоб виглядати максимально гендерно нейтрально, хтось починає приймати гормонотерапію, аби зовнішній вигляд ще більше змінився, хтось робить хірургічне втручання — або верхню, або нижню операцію, або обидві, потім робить пластику. Все залежить від фінансових можливостей людей, умов, у яких вони живуть, і бажання загалом. Бо іноді взагалі [буває] просто прийняття того, що «я трансгендер, але я нічого не хочу змінювати».

Анастасія продовжувала жити подвійним життям. Одне — звичайне життя чоловіка, з дружиною та дитиною. А інше дуже відрізнялося:

— Я не хотіла ламати те, що у мене було: гарні стосунки з батьками, мій шлюб; те, що у мене була дитина. Почати перехід, з усім цим покінчити, виїхати від них, порвати зв’язки, не спілкуватися — це можна було, але це був не мій шлях, я це точно знала. Дуже хотілося, щоб була сім'я і дитина щоб з’явилася. <...> Мій шлюб ще з 2006 року, зараз він ще офіційно чинний, ми не розривали його.

— Виходить, у вас формально одностатевий шлюб?


Фото: Liana Mikah via Unsplash

— За паперами ще ні, але якщо брати поточні документи батьків, двох людей у шлюбі, то вони вже майже рік, виходить, як одностатеві стосунки(за паперами). Відносин як таких немає, вони більш приятельські зараз.

Спершу дружина не здогадувалася про трансгендерність свого чоловіка. Одного разу вона знайшла жіночий гардероб і влаштувала скандал через нібито подружню зраду. Довелося пояснювати, що це, мовляв, для урізноманітнення інтимного життя.

Але з тих пір у сім'ї запанувала атмосфера недовіри, а згодом дружина побачила фотографії у персональному комп’ютері та, мабуть, все зрозуміла, проте влаштовувати скандал не стала. Істина відкрилася під час однієї з побутових суперечок, розповідає Анастасія:

— Це був удар різкий, з-за рогу, ти не можеш оговтатися — нокдаун. Думаю: капець! Ти ж думаєш, що у тебе все чудово, ніхто нічого не знає, твої замітання слідів ідеальні. Але потім я вже особливо і не ховалася. Думаю: нічого не приховаєш. Коли людина вже знає, і навіть якщо ти нічого не будеш проводити, вона буде думати: «А! Ось тебе немає день, — а це було відрядження насправді, — ти там якийсь дівич-вечір організувала». Ти можеш взагалі бути далека від цього, ти насправді поїхала у відрядження, на роботу.

Стосунки у сім'ї продовжили псуватися, а Анастасія поступово перестала заперечувати свою трансгендерність у родині. Однак дружина не хотіла ставитися серйозно до того, що живе з трансгендерною людиною.

— Знати, читати про трансгендерність, про таких людей (може, навіть про якихось успішних людей) вона не хотіла.

На той час Анастасія вже почала потроху публічно заявляти про свою трансгендерність, давати інтерв'ю, з’являтися у медіа та займатися громадською діяльністю.

— Я вирішила: побачать мене де-небудь по телевізору або в інтернеті, або хтось підкаже їм подивитися, дасть їм якесь посилання або переповість — значить, так і буде.

Врешті вона вирішила розпочати перехід. Наважитися на це їй допоміг позитивний досвід трансгендерних подруг:

— Спочатку я думала, що це далеко, що я перехід не почну. Потім я все більше і більше слухала, почалися вагання у мене, думала — може, справді [спробувати]? Ось же люди — живий приклад. Почали, вже змінюються, я бачу — вже і зовнішність змінюється, якийсь рух вперед є. Можна сказати, що вони вплинули на моє рішення.


Фото: Liana Mikah via Unsplash

Анастасія звернулася до гормонотерапії і почала змінюватися. Пізніше дружина про це дізналася. Врешті, минулого року дружина забрала дитину і пішла, хоча спілкування вони й досі підтримують.

— Коли вони поїхали, у мене був великий стрес — залишаєшся один у квартирі, в якій до цього постійно були люди. Гості приходили, сусіди, а тут«бац» — і нікого немає, самотність, стіни… Це так різко… Було дуже важко — напевно, найскладніший момент у житті. І я просто вдарилася в активізм по вуха — так, щоб мені було легше морально, не було часу навіть подумати, що тебе ніхто не чекає, що не гратимуся з дитиною надворі.

Медична та юридична процедура переходу завжди була непроста — ще до 2016-го року, коли вона регулювалася протоколом, розповідає лікар-психіатр Олена Тараненко:

— Раніше створювали комісію, яка збиралася раз у якусь незрозумілу кількість часу, в яку входили лікар-психіатр, ендрокринолог, сексопатолог, ще якісь терапевти; і вони оцінювали, наскільки необхідно людині це зробити.

Комісія мала встановити діагноз і видати документи, необхідні для юридичної підстави зміни статі. Наприклад, перехід не дозволяли робити через ряд медичних і навіть соціальних протипоказань. А щоби поміняти паспорт, потрібно було обов’язково хірургічно змінити стать і «пролежати» місяць у психіатричній лікарні.

Зараз новий протокол, і він більш лояльний, проте зміна статі так само непроста. Трансгендерній людині треба так само пройти ряд обстежень і аналізів. Лікар-психіатр перелічує:

— Терапія, ендокринолог, невропатолог, нам треба виключити всілякі супутні патології. Тому що, якщо людина потім захоче, вона буде приймати гормональну терапію, це достатньо серйозний стрес для організму. Ми обстежуємо для встановлення діагнозу, аналізи крові здаються, кардіограма тощо.

— Трансгендерність — це варіант норми, ніяких психічних проблем у людини немає, — говорить психолог Марина Діденко. — Тобто психіатр потрібен для того, щоб зрозуміти, що у людини саме питання гендерної дисфорії, прийняття-неприйняття свого тіла, усвідомлення іншої людини [за відчуттями], ніж вона виглядає, а не якісь інші психічні розлади. Тому важливо, щоб не лише психологи працювали з цим питанням, а було комплексне обстеження. Я завжди клієнтам рекомендую сходити до психіатра, аби виключити психічний момент.

Нині, аби отримати всі необхідні медичні документи і почати юридичне оформлення зміни статі, треба два роки спостерігатися у психіатра. Процедуру можливо пришвидшити, однак для цього все ж таки доведеться певний час лежати на стаціонарі у психіатричній лікарні. Анастасія Єва Домані у розмові зі мною розповідає:

— Так сталося, що транс-люди не мають наміру чекати два роки і намагаються різними способами, обхідними маневрами якомога швидше добитися цього діагнозу. Наприклад, готові навіть лягти на стаціонар на якусь кількість днів — на 10−12, хтось на менше.


Фото: Liana Mikah via Unsplash

Ті, хто наважується на цей крок, зазвичай вже почали перехід, — тобто приймають гормони й одягаються відповідно до свого гендеру. Проте, за паспортом, вони продовжують залишатися біологічними чоловіками чи біологічними жінками, і у психіатричній лікарні їх кладуть у відділення відповідно до рядка у паспорті:

— Там дуже тиснуть на тебе (я маю на увазі пацієнтів) ті, які дійсно хворі, з шизофренією. Кладуть у палату згідно з документами: фемінну красиву дівчину — до чоловіків; бородатого, волохатого чоловіка — до жінок у палату. У них же паспорт ще не змінений, вони ж тільки заради цього і починають цю процедуру. Проживання, умови життя [незадовільні], там дуже сильно тиснуть психологічно, і ти не можеш бути в своїй тарілці, весь час чекаєш якогось підступу. Вони і без того бувають — десь у загальних приміщеннях, у туалетах, в їдальні, там персонал дуже погано ставиться. Там у принципі, природно, за людину взагалі не вважають (за здорову так точно). Можуть змусити, сказати «посидьте тут» і дві-три години не приходити по тебе.

Лікар-психіатр Олена Тараненко коментує:

— Напевно, було б простіше для всіх, якби у нас якось більш толерантно ставилися [до трансгендерів] і медпрацівники, і суспільство загалом. А так, виходить, людина приходить, вона така є, а їй ще й довести треба, що вона така є. Звісно, це прикро, дискомфортно і стресово.

Після отримання виписки від психіатра трансгендерна людина звертається до ендокринолога, який проводить консультацію щодо гормональної терапії. Анастасія Домані, яка, пройшовши усі бюрократичні кола щодо зміни статі, тепер консультує та допомагає трансгендерам, розповідає, що дуже мало ендокринологів в Україні знаються на тонкощах гормонотерапії:

— Часто дуже марно про це питати, тому що часто вони самі нічого не знають. Пораду вони не можуть дати, за замовчуванням вони дають наймінімальнішу дозу, щоб не було такого, що прописала дві таблетки на день або якийсь там укол, людині стане зле і вона помре, а в довідці буде її [лікаря. — Ред.] прізвище.

Психолог Марина Діденко підтверджує складність пошуків лікаря, що спеціалізується на консультуванні трансгендерів:

— Якщо якийсь лікар був готовий працювати з трансгендером, то його координати передавалися з рук в руки, по секрету, по всій Україні. І трансгендерні люди з одного міста готові були їхати в інше місто для того, щоб просто пройти загальне обстеження чи навіть сходити до сімейного лікаря.

Анастасія Домані розповідає:

— Людині дуже важливо піти у військкомат і знятися з обліку через наявність психіатричного діагнозу «транссексуалізм». Надаєш всі документи, проходиш кілька співбесід, багато цікавих запитань, звичайно, ставлять — я думаю, чи не вперше вони в військкоматі таке бачать. Я взагалі боялася туди йти, думала, що там сотні хлопців будуть думати, що я взагалі робила в цій черзі, всі розглядатимуть тебе.

Трансгендерних людей не призивають на службу до армії, втім вони можуть укласти угоду та нести службу за контрактом.


Фото: Liana Mikah via Unsplash

Трансгендер Августин [ім'я змінене на прохання героя, — Ред.] поїхав в АТО волонтером. На передову їздив потайки від рідних.

— Я приїжджав туди допомагати — спочатку як волонтер, потім як парамедик. Потім мені давали різні завдання: дізнатися якусь інформацію тощо. Так, на моїх очах помирали люди; і в мене загинуло багато знайомих — друзі, однокласники, — але моїм завданням було допомагати.

Під час перших поїздок в АТО Августин ще був біологічною жінкою, хоча з дитинства відчував себе чоловіком.

— Коли я перший раз приїхав у частину і до мене полізло кілька людей, я їм дуже м’яко сказав «не треба» — навіщо, якщо мене це не цікавить? І вони розпустили в частині чутки, що у мене було три вагітності і троє пологів. В сенсі? Що за маячня? На той момент я там пробув буквально дві години, і вже такі чутки пішли.

Втім по-справжньому його зачепило те, що більшість з його оточення не сприймали ЛГБТ-людей.

— Мені стало незрозуміло, чому дуже багато військовослужбовців, які були в зоні АТО, настільки агресивно ставляться до ЛГБТ-людей (хоча їх досить багато також служить в АТО), чому люди дозволяють собі приїжджати в звичайні мирні міста і поводитися незрозуміло як, хизуватися тим, що вони учасники бойових дій, хоча насправді вони, можливо, самі навіть взагалі ніколи не були в АТО, або ж не брали участі в бойових діях. <...> Коли вони приїжджають назад, багато нападають на ЛГБТ-спільноту, хоча багато хто з представників ЛГБТ їм допомагав, приїжджали і служили разом з ними. <...> Звичайно ж, є нормальні, є достатньо нормальних людей, але не всі з них видимі.



Частина III. Августин

Августин (нагадаю, ім'я героя змінене на його прохання) народився дівчиною. Він розповідає мені свою історію:

— Перші непорозуміння у мене з’явилися в дитинстві, наскільки я пам’ятаю, десь з п’яти років. Було розуміння, що щось у мені відвалюється. «І чому моє тіло не таке, як у хлопчиків?». Мене це насторожувало, але я зайняв таку позицію спостерігача — «подивимося, що буде далі». Я батькам не говорив (точніше, у мене була тільки мама і вітчим). І вітчиму на мене було плювати, він дуже сильно пив, і ми з ним якось особливо не контактували.

У дитинстві, коли нікого не було вдома, він надягав речі вітчима, носив їх, поки дорослі не вдома, і дивився на себе в дзеркало.

— І мені це подобалося. Тобто я не брав одяг мами, не брав її косметику, мене це взагалі не цікавило. Дівчинка мені взагалі перший раз у шість років сподобалася, для мене це було нормально (до того ж сподобалася по-дорослому, з ревнощами, як належить). Складно було, тому що було нерозуміння: я бачив, як поводяться хлопчики, і мені теж хотілося так поводитися, а я так поводитися не можу. І плюс мене ще змушували одягати спідниці-сукні, мене це відвертало. Це були дикі скандали, соплі-слюні-сльози, мама на мене кричала, бо я не хотів цього робити.

Коли Августин пішов у школу, то відчув, що його однокласники щось підозрюють. Йому було складно перевдягатися перед фізкультурою разом із дівчатами, а на уроках праці він просився, аби його перевели з дівочої групи у хлопчачу.

Через його інакшість він зазнавав знущань зі сторони однокласників. Одного разу дійшло до того, що школу довелося змінити. Хоча і на новому місці теж було не все гладко: з новими однокласниками Августин не спілкувався, і завести друзів, будучи хлопцем у тілі дівчини, не вдалося.

— Переважно це були словесні образи, особливо щодо одягу, щодо зовнішності. Із зовнішністю мені теж не особливо пощастило до початку гормональної терапії, надворі теж не особливо гуляв, було кілька друзів, ми з ними зустрічалися, бачилися. Вони ні про що не підозрювали, тому питань не було.


Фото: Steve via Unsplash

Через усвідомлення себе чоловіком, а не жінкою, у своєму тілі Августин постійно перебував у стресі. Він замикався у собі, намагався поринути у книжки, кіно та музику. Через це він небагато пам’ятає про своє дитинство. Бути біологічно дівчиною, а за суттю — хлопцем, було для нього нестерпним.

— Я був досить закритою людиною. У мене були спроби суїциду, мені було дуже погано, тому що я бачив, що моє тіло змінюється — і змінюється не в той бік, в який треба. Інколи мені хотілося просто прокинутися в іншому тілі, ось як у фільмі: нібито я лягаю спати, а потім, як за помахом чарівної палички, на ранок прокидаюся з нормальним тілом, з тим, що мені потрібно. Але це було мрією, фантазією, для мене це було недосяжно, бо в мене не було розуміння, що зі мною відбувається. Мені здавалося, що в мене просто гомосексуальна орієнтація і що нормально так себе почувати.

Утім у підлітковому віці Августин знайшов відповідь на питання, що з ним не так:

— Інформація про це у мене з’явилася років у 16. У мене були незрозумілі відчуття, що зі мною відбувається. Коли з’явився інтернет, коли з’явився комп’ютер, стало трохи простіше — я просто вбивав в інтернеті запити «чому людина може відчувати себе іншою статтю?» тощо. І коли побачив, що це може бути трансгендерність, то для мене стало все ясно.

Процедура зміни статі на той момент була надскладна. Зробивши кілька зусиль побороти медично-бюрократичну процедуру, Августин полишив спроби і почав більше приділяти увагу навчанню і плануванню кар'єри.

Однак із настанням 21-го року самопочуття погіршилось і стало взагалі нестерпно — почастішали думки про суїцид. Тоді Августин наважився на трансформацію і почав гормональну терапію.

— Пошук лікарів у мене зайняв приблизно рік, деяких лікарів довелося шукати 1,5−2 роки. Було проблематично, але зрештою, коли я всіх знайшов, все якось швидко склалося, і мені все зробили буквально за місяць. <...> Мені стало набагато-набагато краще. Потім вже була зміна документів, досить складний процес був (в принципі, у інших людей буває і складніше). У моєму випадку досить швидко все робили. Хірургічних змін у мене не було, але будуть. Я зараз працюю в іншій країні, заробляю гроші; приїду — буду робити першу операцію, мастектомію, потім буду робити гістеректомію і, нарешті, складу вже корекцію статевих органів.

Далеко не всі трансгендери роблять собі хірургічні операції - декому комфортно і без них, і вони обмежуються гормональною терапією. До того ж хірургічна корекція — справа не з дешевих.


Фото: Nathan Anderson via Unsplash

Аби перетворитися з жінки на чоловіка, треба зробити низку хірургічних втручань. Мастектомія — видалення молочних залоз — коштує в Україні близько 60−75 тисяч гривень; видалення матки та яєчників — гістеректомія — 10−20 тисяч гривень; а корекція статевих органів — від $3 тисяч.

Що ж до трансгендерів, які з допомогою хірургів коригують тіло з чоловічого на жіноче, процедури теж дорогі, і багато хто їде робити їх в Азію чи в Росію, де такі операції дешевші. У Таїланді трансформація може коштувати $13−15 тисяч — залежить від кількості операцій, клініки та досвіду хірурга, а також від того, чи робляться усі операції за один день чи по черзі.

Робити все одночасно дуже виснажливо, і треба мати дуже міцне здоров’я, аби перенести такий стрес. Після цього пацієнтка ще місяць лежить у лікарні, дотримуючись постільного режиму, і лише з часом поступово починає ходити.

Тяжкість становища трансгендерних людей в Україні полягає в тому, що, живучи в тій статі, якою вони себе не відчувають, ці люди зазнають психічних страждань. Але наважившись трансформуватися або просто поводити себе так, як себе відчувають, вони починають зазнавати тиску з боку суспільства. Августин розповідає:

— Кілька разів бувало, що мені в поліції не допомагали, тому що я транс-людина. Бувало таке, що мені в лікарні не допомагали, тому що моя зовнішність відрізнялася від паспорта, не надавали достатньої кількості медичних послуг або ж якіснішу медичну допомогу.

— Мені розповідали, як людина раніше приходила на роботу і говорила: «Я не можу приходити на роботу, бо, щойно я показую паспорт, у всіх збиваються шаблони, — говорить лікар-психіатр Олена Тараненко. — Банально паспортний контроль, — коли хтось кудись, то відразу ціла процедура починається — «а чому у вас те, а виглядаєте ви ось так?».

Минулого року у Києві був організований перший в Україні Марш трансгендерів. Ходу розігнали праворадикали, від розпилення газового балончика постраждало двоє людей. Проте завдяки вчасному втручанню поліції більшого конфлікту вдалося уникнути.

— Вони [інші люди, — Ред.] звикли до стереотипів, до того, що ЛГБТ-спільнота — «це збоченці, це педофіли, це ВІЛ-інфіковані люди». Думають, що, наприклад, трансгендери мало живуть, що це травматичні операції під час переходу, які не поліпшують якість життя, вважають, що це травма, що сексуальну орієнтацію можна вибирати, що релігія проти (хоча це дуже спірний момент). Просто елементарне незнання, — розповідає мені Августин.


Фото: Aaron Burden via Unsplash

І хоча суспільство й досі сприймає трансгендерних людей ворожо, правозахисники та фахівці відзначають, що ситуація з толерантністю потроху змінюється. Психолог Марина Діденко говорить:

— Зараз все більше і більше лікарів стають дружніми і толерантними до трансгендерів, проект Дружній лікар Точки опори [українська ЛГБТ-організація, — Ред.] це доводить. Ми в свою мережу підключаємо все більше спеціалістів, які в принципі готові взагалі працювати з ЛГБТ-спільнотою: геями, лесбійками, бісексуалами, трансгендерами. І з’являються спеціалісти, які їдуть на спеціальне навчання за кордон, здобувають освіту. З’являються лікарські протоколи, які роз’яснюють, як в принципі працювати з цими пацієнтами. Тобто в цій сфері ситуація змінюється.

Продовжую свою розмову з Августином:

— Українське суспільство стає - нехай дуже повільно, — але толерантнішим, більше сприймає інформацію про представників спільноти. Все залежить від самих людей, — як ми будемо поводитись, як ми будемо подавати інформацію, які освітні заходи ми будемо проводити, наскільки ми будемо видимими, як ми будемо тиснути на уряд, на законодавство. <...> Дуже багато людей, які раніше боялися або якось негативно ставилися [до ЛГБТ], після спілкування зі мною стають толерантнішими, тому що вони бачать нормальну, адекватну людину, яка, незважаючи на вік, має досить серйозний життєвий досвід, яка може нормально, адекватно розмовляти, а не «вистрибувати з кущів», «кусати» їх і «робити ЛГБТ-спільнотою»(як багато хто думає, що ми неадекватні або можна «заразитися» від нас).

Що ж до самого переходу, трансгендерні люди зізнаються, що після нього відчувають себе абсолютно інакше. Анастасія Домані ділиться:

— Коли входиш у жіночий образ, [відчуваєш] якусь радість, щастя. Незабутні відчуття себе, що нарешті є якийсь час, коли ти можеш відчути себе відповідно до свого, напевно, другого «я» в собі. <...> Мені стало цікавіше жити, я бачу перспективи. По-перше, я хочу допомогти транс-людям, а з іншого боку, якомога більше розкрити суть для простих людей, хто такі трансгендерні люди. Я хочу, щоб [інші] просто були проінформовані, хто такі транс-люди, як їх можна приймати, щоб не було агресії або ігнору.

Психолог Марина Діденко розповідає, як змінюється самопочуття та самооцінка транс-людей після здійснення переходу:

— Знижується тривожність, підвищується самооцінка і знижується рівень депресивності, коли перехід здійснений. Я не можу поставити діагноз «депресія» як психолог, але я бачу, яка людина пригнічена — їй важко зав’язати стосунки, важко знайти роботу, важко соціалізуватися. І з переходом (принаймні з тими людьми, з якими я спілкувалася) вони змінювалися. Це та сама людина, але чомусь вона починає спілкуватися активніше, їй легше проявляти себе, легше заявляти про себе, починає влаштовувати своє життя, знаходить роботу, заводить стосунки, займається собою. Я бачила, як людина стає впевненішою і навіть щасливішою.


Фото: Neven Krcmarek via Unsplash

Наостанок питаю у Анастасії щодо її емоцій та почуттів зараз:

— Я часто запитую себе, як я себе відчуваю. Щоразу одна відповідь: так, це щось на зразок щастя. Не треба боятися це вимовляти. Є якісь щоденні складності, але якщо загалом їх відкинути, це ж обов’язковий супровід твого життя. Все, що відбувається, це класно.

Богдан Амосов / Радіо НВ

Джерело