– Спершу питання до вас як до соціальної працівниці. Якими є пріоритети у вашій роботі?

– Основний напрямок нашої діяльності – це робота з дітьми вулиць, з дітьми, які залишилися без батьківської опіки, з дітьми, які мали проблеми зі злочинністю, алкогольною та наркотичною залежністю, інгаляційною токсикоманією. Ми допомагаємо цим дітям здобути освіту, відкрили малокомплектні класи при центрі від загальноосвітньої 18-ї школи. Також допомагаємо відновитися, стати повноцінними громадянами суспільства. Це наше мегазавдання – допомогти їм.

– Чому ви обрали об’єктами своєї роботи саме сиріт і дітей з певними відхиленнями?

– Тому що ці діти найменш захищені, мало кому потрібні. Це особливо яскраво було помітно наприкінці 90-х років, коли буквально зграйки безпритульників заповнювали центральні вулиці нашого міста. Ми в рейдах, бувало, до 30 людей могли рятувати й привозити до центру, давати їм одяг, взуття, забезпечувати медичним обслуговуванням. Ми продовжуємо зараз так само допомагати і в оформленні документів, і у відновленні родин, і в пошуку близьких родичів, і в допомозі їхнім батькам, якщо ті згодні на реабілітацію: також при нашому фонді діє центр для алкоголіків і наркоманів.

– Який вік ваших клієнтів?

– Від 7 до 17 років.

– Якої конкретно допомоги потребують соціальні сироти?

– Вони, перш за все, потребують уваги, того, щоб їх помітили й допомогли їм. Частіше за все це діти, які певний час не навчалися, не адаптувалися в школах і мають проблеми. Ті малокомплектні бази, які в нас відкриті, є підмогою для дітей і допомагають їм закінчити школу. Вони потребують того, щоб їх любили, бо це те, чого їм так не вистачало в родині: або були проблеми у батьків, або вони були зайняті розлученням, або мама сама і постійно на роботі, тому не могла приділити дитині уваги, не виявляла ласки, турботи, терпіння. У таких дітей часто підірвана нервова система, психіка дуже легко збуджується, звичайно, вони потребують уваги, терпіння, допомоги – фізичної, моральної, матеріальної. Часто діти з дуже малозабезпечених родин не мали навіть елементарно хорошого одягу та взуття, не знали, як користуватися комп’ютером, а ми цього вчимо. У нас є невеликий комп’ютерний куточок, там три комп’ютери. Тобто все, чого вони потребують, ми намагаємося дати кожній дитині окремо і всім, хто є в центрі.

– Як ви вважаєте, тренінг, подібний до сьогоднішнього, згодиться Вам у роботі? 

– Я вважаю, що такий тренінг дуже корисний, бо тут зібрані фахівці різного профілю. Хоча ми всі працюємо в соціальній сфері, кожен має спеціалізацію. Так що можна поділитися досвідом, адже ми не теоретики, а практики і працюємо з дітьми. Чудові умови перебування: табір, довколишня природа, яка сприяє більш тісному спілкуванню. Люди розкриваються й розповідають про свої проблеми і труднощі. Наступний момент – те, що програма дуже насичена й різноманітна. Програма була спрямована на різноманітні сфери діяльності: це і робота з дітьми, і форуми, і театри, і спортивні вправи. Кожен з учасників цих зустрічей міг щось для себе запозичити. 

– Розкажіть, будь ласка, успішну історію з Вашого досвіду.

– Таких історій дуже багато, і хочеться, наприклад, розповісти про дітей, які зараз перебувають серед нас. Це родина Зеничів, яка опинилась у складній ситуації. Батько потрапив у в’язницю, мати стала випивати, в бабусі – дуже слабке здоров’я, і паралізований дідусь. Ніхто не міг допомогти цим дітям, вони фактично опинилися на вулиці. Старша сестра і молодші двійнята – Саша й Оля – вже почали бродяжити, мали досвід життя в підвалах, нюхали клей, пробували алкоголь, палили. Аліна, ще одна старша сестра, до того ж спілкувалася з дуже дорослими хлопцями і також познайомилася з вулицею. Молодша Аня зростала замкнутою дитиною, закритою для спілкування, майже не вміла читати. 

Коли бабуся звернулася до нас по допомогу, чесно кажучи, було складно: чи зможемо ми допомогти оцим дітям, усім чотирьом? Але, як виявилося більш ніж через рік, у нас ці діти, усі чотири долі, все ж таки отримали позитивну спрямованість. Аліна закінчила 9 класів і мріє стати перукарем, зараз вступає до училища, хоче залишитись у Маріуполі, якщо вийде. Саша й Оля також навчаються, беруть участь у самоврядуванні – уряді "Республіки". Аня також адаптувалася, незважаючи на те, що все ж таки поки залишається в складній категорії підлітків – було декілька самовільних відлучень із центру. Але все одно вона тягнеться, піддається реабілітаційній програмі, бере участь у заходах центру, їй цікаво. Усе ж таки можна відзначити, що ця дитина вже зовсім інакша, ніж та, яка потрапила до нас рік тому.

– Чи багато Ви знаєте реабілітаційних центрів, що подібні до вашого, у вашому регіоні?

– Точно такого центру, наскільки я знаю, в Україні поки що немає. Наш центр унікальний тим, що в нас реабілітаційна програма з спеціалізованим навчанням у школі. Більшість наших клієнтів неможливо одразу посадити за парту, щоб вони миттєво адаптувались у колективі. Тому ці малокомплектні класи на 7–12 осіб відіграють незамінну роль. Вони показали себе як унікальний досвід, унікальна ніша для цих дітей – закінчити 9 класів. Ми йдемо за програмою-мінімум, а дитина вже далі сама дивиться. Але я знаю, що є центри, які, можливо, не мають цього комплексу, але працюють із дітьми, також із соціальними сирітками, і досягають успіху.

– Як ви розцінюєте роль громадських організацій у допомозі дітям без батьківської опіки й дітям із певними відхиленнями, наприклад, у поведінці?

– Я думаю, що громадські організації мають достатньо хороші перспективи. Цілком реально залучати суспільство, народне спонсорство, як це показують багато громадських організацій, з якими ми співпрацюємо, роботу яких ми знаємо. Хочеться побажати їм, особливо тим, хто працює з дітьми, щоб вони мали більше ресурсів для пошуку додаткового фінансування, зацікавлених людей, для інформування про свою роботу. Тому що таких багато – дійсно охочих допомогти.

– Ви маєте достатньо ресурсів, щоб забезпечувати якісну роботу вашого центру?

– Звичайно, я не буду оригінальною, якщо скажу, що ресурсів завжди недостатньо, тому що це діти, хочеться давати їм найкраще. Рук завжди не вистачає, бо в основному в нас волонтерська робота, це люди-ентузіасти, хотілося б і їм забезпечити більшу матеріальну допомогу, тому що в них також родини. Завжди не вистачає людського ресурсу, матеріального ресурсу, але ця робота варта того, щоб із тим, що маєш, іти вперед.

– Ваша думка стосовно соціальної профілактики? Чи працюєте ви з проблемними родинами, одинокими матерями, щоб запобігти соціальному сирітству?

– У планах на 2010 рік ми помітили, що справді торкаємося родин уже, на жаль, тоді, коли дитина є нашим клієнтом, і недостатньо працюємо тоді, коли там тільки виникає конфлікт, проблема. Як ми вже знаємо з досвіду, це практично завжди призведе до того, що дитина потрапить у несприятливу соціальну ситуацію. Нам хотілося б це виправити, але, на жаль, через наші обмежені можливості, в тому числі брак людей, ця робота не на достатньому рівні. Ми мріємо про те, щоб працювати не тільки з родинами, а й з тими, хто перебуває у в’язниці. Хотілося б більшої і ширшої профілактичної роботи, щоб не допустити того, що дитина опиниться на вулиці, коли вже рік не навчалася; щоб потрапити в ті родини, де проблеми лише починаються.

– Скільки у Вашому центрі перебуває дітей, працює співробітників?

– Зараз у центрі є дві форми реабілітації: денна і стаціонарна. Якщо охопити також будинки сімейного типу, прийомні родини, котрі взяли складних дітей на реабілітацію, тоді виходить уже десь 62–65 людей, але стаціонарно живе в центрі на сьогодні 37. Ця цифра змінюється. Буває більше – 40 дітей, буває 28, тобто залежить від того, скільки проблемних на цей момент. Працює в нас приблизно 15 осіб, туди входять вахтери, медичний працівник, кухарі, вихователі, директор з виховної роботи й соціальний педагог. Це цілодобовий реабілітаційний центр, вихователь постійно перебуває з дітьми, у дитини розписаний режим дня.