Позитивні дії для забезпечення рівних прав
Посібник для журналістів-практиків "Гендерний погляд-2"
Теоретико-методологічний аналіз
Гендерні проблеми очима студентства
| Боксерка Аліна Шатерникова: "В парламенті битися не вміють" | |||
|
Уперше побачив я Аліну місяця півтора тому. Цього вечора на арені національного Київського цирку проходив міжнародний турнір "Парад чемпіонських поясів" — рейтингові й титульні бої боксерів-професіоналів. Одна з восьми пар була жіночою: чемпіонка Європи Аліна Шатерникова проти чемпіонки України Тетяни Бахонової. Їхню появу на яскраво освітленому квадраті рингу глядачі очікували з особливим інтересом: що й казати, жіночий бокс все ще стереотипно сприймається чоловіками як свого роду екзотика, до якої не так легко декому звикнути. Як, утім, і до жіночого самбо, дзюдо, культуризму. Я готувався побачити плечистих, нахабнувато-самовпевнених дівчат із скуластими чоловікоподібними обличчями, а на ринг піднялися стрункі миловидні дівчата з тонкими, аж ніяк не мускулистими руками, худобу яких ще більше підкреслювали пухкі боксерські рукавички. А головне, нічого войовничого не виражали їхні бліді схвильовані обличчя, на яких я марно шукав слідів недавніх побоїщ. Важко було передбачити, що через хвилину-другу вони будуть нещадно бити одна одну. На жаль, поєдинок цієї витонченої пари нічим не відрізнявся від чоловічих. Перевага Шатерникової у класі і фізичній підготовці була очевидною протягом усіх чотирьох раундів. Як і всі лівші, вона боксувала у правосторонній стійці, невтомно атакуючи серіями швидких, досягаючих цілі ударів, ганяла менш імениту суперницю, яка чинила відчайдушний опір, із кутка в куток. Суворо зосередженим, жорстким було обличчя Аліни.
Та ось пролунав останній гонг і воно вмить змінилося: чарівна усмішка, тихий, мелодійний голос, дивовижно схожий на голос знаменитої "художниці" Олени Вітриченко. Коли вона, нарешті, вирвалася з полону телевізійників, ми домовилися про інтерв’ю. Витончено вродлива, елегантно зодягнута, вона сиділа в далекому кутку безлюдної в цей ранній час просторої зали. Побачивши мене, жестом запросила до столу, на якому стояли вази з морозивом, філіжанки з гарячою кавою. — Скажіть, Аліно, як сталося, що ви, така жіночна, одягнули боксерські рукавички? Напевно, тільки кікбоксинг більш жорстокий і небезпечний? — Ним я також займалася, — незворушно відповіла вона. — Дворазовий віце-чемпіон світу. — Ну, чому, скажімо, не фігурне катання? — І це було. Просто занадто пізно, в 10 років, відвела мене мама до секції. — Батьки далекі від спорту? — Обидва — авіаконструктори. Відповідно вибрали і захоплення — парашутні стрибки. А мама ще й легкою атлетикою займалася — призи в чемпіонатах України вигравала. Одне слово, коли я тільки кататися на ковзанах училася, мої однолітки вже такі вензелі на льоду виписували! От з ними тренер і возилася, а до мене — ніякої уваги. Одного разу я почула, як вона комусь сказала, що не варто на мене час витрачати. Я дуже образилась і пішла. — Вирішили на рингу вихлюпнути свою злість? — Не відразу. Було ще і дзюдо. Мені воно сподобалося. Я йому — також (сміється). Все виходило. Незабаром стала другою в чемпіонаті Києва, і тренер порадив піти в "Динамо" — там, мовляв, класні фахівці. Пішла, на одне заняття подивилась і більше не з’явилася. — Навантажень злякалися? — Хамства. Побачила, як принижують тренери своїх учнів. — А, може, варто було потерпіти. Адже дзюдо — олімпійський вид спорту. — Я — фаталістка. Ні за чим не шкодую. Тим більше, що знайшла себе в кікбоксингу. Саме був пік його популярності. Прийшла до Олександра Львовича Ліхтера. Він уже тоді був відомим тренером — працював з такими асами, як Дорошенко, Нечаєв, Кличко-старший. Для мене, салаги, у нього просто не лишалося часу, і він направив мене в ЦСКА — до Вадима Золотарьова і Михайла Мациха. У них і навчалася азам кікбоксингу. Перший турнір — "Золото України" виграла в дівчини з Маріуполя нокаутом — попала ногою по печінці. Могла потім в Москві чемпіонкою СНД стати, дійшла до фіналу, але там моєю суперницею була москвичка... — А вдома, як відомо, не тільки рідні стіни, а й судді допомагають... — Ганна Розова на десять років старшою і досвідченішою була, але я ні в чому їй не поступалася. — Вперше віце-чемпіонкою світу ви стали в Києві 1995-го. Цього разу претензій до арбітрів не було? — Їхньої допомоги я не потребувала: у першому бою вже на 30 секунді першого раунду нокаутувала югославку. І знову ж — ногою по печінці. — Ну, а власній печінці також, либонь, дістається? — Ніколи! Я взагалі мало ударів пропускаю. Тому що багато працюю над захистом. Адже нанести точний удар легше, ніж самій його уникнути. — Що ви відчуваєте, коли удари суперниці все ж досягають цілі? — Болю в цей час не відчуваєш — він приходить потім. Тут важливо не розізлитися, не кинутися вперед стрімголов. Треба швидко обміркувати те, що відбувається, і знайти спосіб узяти реванш. — А уражене самолюбство? Адже все це на очах у сотень, а іноді й тисяч глядачів. — Їхньої реакції в розпал бою не чую — тільки голос свого тренера, хоч би як галасливо було в залі. Мені, як повітря, потрібні його підказки. З Олександром Львовичем ми дуже добре спрацювалися, у нас ідеальна психологічна сумісність. Для мене він еталон тренера. І наставника. — Але ж від нього ви пішли в ЦСКА? — А за два роки він повернув мене до себе. До того часу я вже втратила інтерес до кікбоксингу і стала боксером. 1997 року виграла в Афінах перший міжнародний жіночий турнір. — Піклуючись про свою зовнішність, до яких тільки хитрощів жінки не вдаються. Невже вас не турбує ця споконвічна «жіноча» проблема? — Так, бувають садна, гематоми. Але я добре вивчила секрети макіяжу, умію приховати будь-які вади. А набути їх можна навіть у тренуваннях, хоча спарингуємо у спеціальних шоломах, які захищають голову. — І хто ж ваші суперники у спарингах? — Хлопці з любительської збірної України. — З вами, напевно, боксують по-лицарськи — впівсили? — Залежно від того, в якій я формі. Бувають і суворі поєдинки. Особливо, коли хтось пропустить декілька моїх ударів і не на жарт заведеться. Однак і я не поступлюся. Тим паче, що моя стихія — контратака. Є, щоправда, партнер, який просто змушений ставитися до мене дбайливо. Це перший український чемпіон світу в професійному боксі Андрій Синєпухов. Він зі мною постійно спарингує. Але, звичайно ж, у чвертьсили. Хоч би вже тому, що важчий на 20 кілограмів. У нього надзвичайна швидкість! Завдяки йому і я стала швидше працювати. — Ви заміжня? — Ми вже п’ять років з Ігорем разом, але не розписані. — Він, зрозуміло, також боксер? — Взагалі не спортсмен. Друкарським бізнесом займається. Він дуже мила й добра людина. — Напевно, чекає не дочекається, коли ж ви, нарешті, розлучитеся з боксом? — Навпаки, йому приємно, що в нього така неординарна дружина. Відвідує всі мої турніри, дуже за мене вболіває. І дуже пишається, коли перемагаю. — А коли програєте? — Поки без поразок: виграла всі 13 боїв на професійному ринзі. — Де ж ви з Ігорем познайомилися? — О, це цікаво. Багато років навчалися в одному класі — і жодних стосунків. А потім випадково зустрілися — і закохалися одне в одного. — Дружина-боксерка! У сімейних конфліктах, — а без них не обійтися, це може стати вирішальним аргументом. — Я запальна, наговорити можу, але ніколи не опущуся до бійки! Жінка, хоч би чим вона займалася, має залишатися жінкою і постійно відчувати, що з нею чоловік: в одних випадках — ласкавий і ніжний, в інших — суворий і владний. Але завжди — сильний, надійний. Ми з Ігорем дуже підійшли одне одному... Вдома — я кішечка, яка прагне ласки, тепла. Увесь заряд агресивності вихлюпую на рингу. — Колись у пресі — у нас і за кордоном — час від часу розгоралися запальні дискусії: відомі вчені, медики, видатні діячі культури і навіть колишні боксери, які стали інвалідам, звертали увагу на антигуманну сутність боксу, ратувати за його заборону. І насправді, потужні удари в голові здатні викликати струс мозку, крововиливи, гематоми, пухлини, психічні розлади. Назву лише одне ім’я — Мохаммед Алі. — Я не вірю, що саме бокс перетворив його на інваліда. На хворобу Паркінсона страждає дуже багато людей, які жодного разу не виходили на ринг... Будь-який вид спорту — навіть шахи — це колосальна праця, фізичні і психічні перевантаження, постійні стреси. Ну а всі види контактних єдиноборств — це ще і травми. Але ми вільні у своєму виборі. І, повірте, якби я не одержувала задоволення, давно б уже пішла з рингу. — Рано чи пізно ви повісите рукавички на цвях. І що тоді? — Біда багатьох, навіть дуже відомих спортсменів, що вони не планують своє майбутнє. А я вже нині про нього турбуюся. Без будь-яких пільг і поблажок навчаюся на шостому курсі НТУУ — це нова назва політехнічного інституту. Не випадково і факультет менеджменту і маркетингу обрала. І потім, хіба бокс не готує до післяспортивного життя? Адже це він дав мені впевненість у собі, звичку до самодисципліни, вміння терпіти, ставити перед собою цілі й домагатися їх. — Спорт — це одне, а повсякденне життя інше. Багато спортсменів, вийшовши в тираж, виявляються абсолютно безпомічними перед лицем навіть нескладних життєвих незгод, не можуть знайти свого місця, опускаються. — Зі мною такого не станеться. Хоч би тому, що честолюбна. Щоб бути кращою за інших, школу закінчила з медаллю. А була не стільки обдарованою, скільки посидючою.
— Бачите себе в бізнесі? — Можливо. — Але в нас бізнес, як відомо, потребує "даху". — А я сама собі буду "дахом". — Судячи з вашої літературної мови, ви багато читаєте. — Тепер уже менше. А раніше — запоєм! Класиками зачитувалася. Пам’ятаю, як вразили мене "Зачарована душа" Ромена Роллана, "Майстер і Маргарита" Михайла Булгакова. А от "Білу гвардію" не зрозуміла, занадто рано за неї взялася. У поезії люблю символістів. Майже всього Блока напам’ять знала. — Театралка? — Тільки балет приваблює. Мене вражають можливості людського тіла, краса й виразність рухів. Музику годинами можу слухати — від блюзу до року. Але не важкого. Обожнюю дискотеки. І обоє ми — футбольні фани. На всі матчі "Динамо" ходимо — дуже вболіваємо! Ну, і при найменшій можливості біжу на каток — ковзани до цього часу моя слабкість. — Зазвичай спортсменки в одязі віддають перевагу спортивному стилю. Про вас цього не скажеш... — Я люблю класичні речі. Наприклад, шкіряні піджаки й штани. — А які пристрасті щодо їжі? — Креветки їла б цілий день. М’ясні страви також. Не відмовляю собі в солодощах — буквально поглинаю торти, морозиво. Мені потрібно вуглеводи — адже багато енергії витрачаю. — Ну, а зайва вага? — Не моя проблема — важу не більше 48 кг. При зрості 163 см. — Співвідношення, як у "художниці". І все-таки: жінка і бокс — звучить для чоловіків, як парадокс. От бачите, навіть римується. — Ніякого парадоксу не бачу. Краще, по-моєму, самостверджуватися на рингу, ніж у парламенті. У нас хоч бої за правилами. А там. Павуки в банці. Дивно, як там вони виживають. Щоправда, як я бачила, й битися не вміють. — Не змінив вас бокс на гірше? — Те що мені самій у собі не подобається — не провина боксу. Адже егоїзм природжена риса. І страждають від нього, передусім, близькі люди. Я знаю свій гріх і намагаюся змінитися. — Ну а до особистісних достоїнств що б ви зарахували? — Я — дипломатка: неконфліктна, умію порозумітися з різними людьми, критично обміркувати свої вчинки, попросити пробачення. І дуже обов’язкова — ніколи не підведу. — З боксом, очевидно, не скоро розлучитесь? — За кілька років. — Але ви ще такі молоді. — А коли ж народжувати? — Усі члени збірної України із самбо — медалістки чемпіонатів Європи і світу. Так от, добра половина з них уже мають дітей. — У мене інше уявлення про материнство. Дитину потрібно не тільки народити, а й дати їй раду, тобто, займатися її вихованням не епізодично, а постійно. Великий спорт не залишає для цього часу.
— Титул чемпіонки Старого Світу нелегко дістався? — Цей поєдинок відбувся на батьківщині моєї суперниці Сабіни Ріттер у швейцарському місті Аскона. Вона прийшла у бокс із професійного кікбоксингу — сильна, смілива. Як і годиться господині рингу, відразу захотіла приголомшити. Але мені така тактика на руку — зустрічними ударами охолодила її запал, а потім уже просто гралася з нею, як кішка з мишкою. Весь 10-раундовий бій пішов за нашим сценарієм. — Ну а тепер, напевно, час і світової корони сягнути? — Але спочатку мають відбутися два бої з претендентками на мій титул чемпіонки Європи. Потім, очевидно, відбудеться поєдинок за світовий титул за версією WBF. Але все залежить від мого швейцарського промоутера Мішеля Барра. Джерело: портал громадянської журналістики "ХайВей" КОМЕНТАР:
Героїня цієї статті, по суті, розвінчує суспільний стереотип про те, що бокс — суто "чоловічий" вид спорту. Наявність у ньому жінок, у тому числі й наших співвітчизниць, доводить читачеві, що це зовсім не так.
Уже в назві статті бачимо, як журналіст використовує не загальноприйняте слово "боксер" чоловічого роду, а "боксерка", що на загальному тлі не може не запам’ятатися, впасти в око будь-якому читачеві цього матеріалу. У тексті автор "фемінізує" й інші утвердженні в підсвідомості більшості громадян "чоловічі" слова, як-от "театралка", "чемпіонка" тощо. Хоча це й не звучить настільки незвично, як "боксерка", але теж відіграє свою роль для читача. Після прочитання подібної статті в споживача інформації виникає альтернатива "чоловічому" боксу і загалом спростовується теза про "слабкість" жінки як такої. Важливо й те, що людина, у якої беруть інтерв’ю, не просто займається боксом, а досягла значних результатів як у себе на Батьківщині, так і на міжнародній арені. Власне, автор матеріалу — чоловік — сам говорить уже на початку статті про наявні стереотипи, прямо й конкретно вказує на них. От, приміром: "…що й казати, жіночий бокс все ще стереотипно сприймається чоловіками як свого роду екзотика…"; "я готувався побачити плечистих, нахабнувато-самовпевнених дівчат із скуластими чоловікоподібними обличчями, а на ринг піднялися стрункі миловидні дівчата з тонкими, аж ніяк не мускулистими руками…"; "…нічого войовничого не виражали їхні бліді схвильовані обличчя, на яких я марно шукав слідів недавніх побоїщ". Подальше знайомство зі співбесідницею нівелює ще один стереотип. Щоправда, він рівною мірою стосується як боксерів, так і боксерок. Це міф про відбиті органи й тупість через надмірну кількість пропущених ударів. Професіоналка пояснює читачеві хибність цієї "теорії": "…я взагалі мало ударів пропускаю. Тому що багато працюю над захистом»; "…класиками зачитувалася. Пам’ятаю, як вразили мене "Зачарована душа" Ромена Роллана, "Майстер і Маргарита" Михайла Булгакова…", "Майже всього Блока напам’ять знала", "Балет приваблює…". Журналіст принципово добирає "стереотипні питання", щоб або підтвердити їх, або ж спростувати. Бачимо цікавий "спростовний діалог" між автором і "героїнею": Відповідаючи на одне з питань, боксерка не нав’язує вищість боксу порівняно з іншими силовими єдиноборствами, вона доводить, що "ми вільні у своєму виборі". Тож кожна людина має сама визначатися з тим, що їм дає найбільшу самореалізацію: "…якби я не одержувала задоволення, давно б уже пішла з рингу". 
|
|||
  |
