Чому Трамп боїться жінок при владі





Президент США Дональд Трамп недавно заявив, що чотири кольорові жінки, обрані до Конгресу від Демократичної партії, – Аянна Пресслі, Александрія Окасіо-Кортес, Ільхан Омар і Рашида Тлаіб – повинні «повернутися» до своїх країн. Ця заява в черговий раз нагадала про його кричущий расизм і сексизм. (Троє з них народилися в США, а четверта стала громадянкою Америки в підлітковому віці). Але вона також підкреслює зростання ролі жінок у політиці. І ця тенденція збережеться незалежно від того, як сильно вона лякає невпевнених у собі чоловіків, подібних до Трампа.


Сто років тому у лідерів боротьби за рівноправність жінок, таких як Інеса Арманд, Роза Люксембург і Клара Цеткін, фактично не було іншого вибору, окрім як звертатися до всевладних чоловіків з проханням втілити в життя їхні сподівання. Одним з таких чоловіків був радянський лідер Володимир Ленін, який виступав за ліквідацію «старих законів, які ставили жінку в становище нерівноправне щодо чоловіка». У Арманд (імовірно) був роман з Леніним, а Цеткін в 1920 році довго розмовляла з ним на тему «жіночого питання», після того як в 1919 році він виступив з промовою про «завдання жіночого робітничого руху в Радянській республіці».

Їх підхід був зрозумілим, але він виявився неефективним. Ленін наполягав на тому, що тільки соціалізм — з його обіцянкою рівності для всіх — може звільнити жінок. «Там, де зберігається влада капіталу, — стверджував він у цій промові, — привілеї залишаться у чоловіків».

Але хоча в СРСР (станом на 1983 рік) понад 80% жінок у віці 15−54 років мали роботу, лише деякі з них зуміли зробити кар'єру. В епоху Сталіна жінкам прямо було сказано, що вони повинні повернутися на «сімейний фронт». Моя бабуся була змушена відмовитися від роботи викладачкою після того, як в 1937 році мого дідуся, Микиту Хрущова, призначили керівником Комуністичної партії України. Передбачалося, що вона повинна дати приклад іншим дружинам політичних функціонерів, що працювали.

Сьогодні в уряді президента Володимира Путіна не просто дуже мало жінок: їх роль, як правило, церемоніальна. Багато про що говорить той факт, що в країні, де домашнє насильство в середньому призводить до смерті однієї жінки кожні 40 хвилин, у 2017 році через Думу пройшла поправка, що декриміналізує деякі форми домашнього насильства, а потім її підписав Путін.

Навпаки, багато європейських демократичних країн, хоча й пізніше за СРСР, зайнялися питанням рівноправності жінок (Бельгія, Франція та Італія надали жінкам право повноцінної участі у виборах тільки в 1940-і роки), тим не менш, створили набагато більш сприятливі умови для їх професійного зростання. Сорок років тому прем'єр-міністерка Британії Маргарет Тетчер, нехай часто негнучка і догматична, допомогла зламати горезвісну «скляну стелю». Протягом останніх 15 років кар'єрна драбина жінок стала не тільки вищою, але й більш жвавою, ніж будь-коли раніше. Ангела Меркель у 2005 році стала першою жінкою канцлеркою Німеччини і зараз посідає третє місце за тривалістю перебування на цій посаді. Ще одна жінка, міністерка оборони Німеччини Аннегрет Крамп-Карренбауер, можливо, стане її наступницею у 2021 році.

Політичний злет жінок відбувається по всій Європі — і в усьому політичному спектрі. Далія Грибаускайте, «залізна леді» Литви, в 2009 році стала першою жінкою президенткою цієї країни (в липні вона залишила цей пост); вона дотримується правоцентристських поглядів, але не афілійована з жодною політичною партією. Консервативна Ерна Сульберг стала прем'єр-міністеркою Норвегії в 2013 році: вона зуміла знайти баланс між лібертаріанством і соціальною державою. Юлія Тимошенко двічі ставала прем'єр-міністеркою України, причому в політичній обстановці, просоченій чоловічим шовінізмом.

Ліберальна консерваторка Керсті Кальюлайд в 2016 році стала першою в Естонії жінкою главою держави і наймолодшою в історії цієї країни президенткою. У червні цього року соціал-демократка Метте Фредерікса також стала наймолодшою прем'єр-міністеркою в історії Данії — і другою жінкою на цій посаді. Тим часом, інша впливова жінка-політикиня, націоналістка Пія Кьерсгор (одна із засновниць Датської народної партії), залишила пост спікерки датського парламенту, який займала чотири роки.

Ще однією вкрай правою партією — французьким «Національним об'єднанням» (раніше «Національний фронт») — теж керує жінка, Марін Ле Пен. У 2011 році вона змінила на цій посаді свого батька, Жана-Марі Ле Пена, щоб зробити його екстремістські погляди більш привабливими і підвищити привабливість партії.

Перед колишньою прем'єр-міністеркою Великої Британії Терезою Мей теж стояло завдання розчистити завали, залишені її попередником-чоловіком — Девідом Кемероном. Оголосивши референдум на тему Brexit, щоб задовольнити євроскептиків у власній Консервативній партії, Кемерон потім міг лише піти у відставку, коли голосування пішло не так, як він хотів. Мей також виступала проти виходу з ЄС, але передбачалося, що вона якимось чином зможе здійснити цей вихід. (Це виявилося неможливо, і вона не впоралася).

Представництво жінок зростає і на загальноєвропейському рівні. Працюючи комісаркою ЄС з питань конкуренції, Маргрет Вестагер (Данія) зробила ряд сміливих кроків для приборкання влади найбільших технологічних компаній. Колишня міністерка фінансів Франції Крістін Лагард, яка стала в 2011 році першою жінкою директоркою-розпорядницею Міжнародного валютного фонду, зараз очікує затвердження на посаді голови Європейського центрального банку — цей пост вперше повинна зайняти жінка. Протеже Меркель — Урсула фон дер Ляйен — незабаром стане першою жінкою головою Єврокомісії.

Що ж стосується США, то, хоча колишній держсекретарка Гілларі Клінтон і програла Трампу в 2016 році, вона створила важливий прецедент (і отримала більше голосів виборців). Проміжні вибори в 2018 році призвели до обрання рекордної кількості жінок в Конгрес США, включно з тими самими чотирма конгресвумен, які потрапили під приціл Трампа. Серед п’яти провідних кандидатів, які готові дати бій Трампу на президентських виборах 2020 року, — дві жінки.

Жодній з цих жінок не потрібно дозволу чоловіків. Але це не означає, що вони не будуть раді підтримці чоловіків — політичній, особистій чи навіть художній. Наприклад, Філіп Штельцль зараз ставить в Австрії сучасну адаптацію опери Джузеппе Верді «Ріголетто». На його думку, «Ріголетто», де придворний блазень намагається покласти край аморальній поведінці свого могутнього господаря, є ідеальною оперою для епохи #MeToo. Напевно, саме тому ще одна жінка, австралійська оперна режисерка Лінді Г’юмпривезла в Сіеттл власну адаптацію «Ріголетто» (спектаклі пройдуть у серпні).

У сучасному світі, як і в «Ріголетто», чоловіки продовжують володіти непропорційною владою і часто вони використовують її так, щоб не дозволити жінкам досягати більшого. Однак, судячи з швидкого зростання кількості жінок на політичній сцені (із огляду на те, що в їх числі є фашистки, лібералки, зелені і соціалістки), дні чоловічої переваги злічені. Не дивно, що ми стаємо свідками такої різкої відсічі з боку «альфа-самців», подібних до Трампа.

Авторка - Ніна Хрущова


Праонука Микити Хрущова, декан факультету Міжнародні відносини університету New School в Нью-Йорку, старша наукова співробітниця Інституту світової політики, керівниця проекту Росія

Copyright: Project Syndicate, 2019

Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Ніни Хрущової. Републікування повної версії тексту заборонене.

Джерело