Правозахисниця Тетяна Мазур: «Найбільш раціонально створювати культуру ненасильства»




Нове інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк. Героїнею нового випуску стала юристка та правозахисниця Тетяна Мазур.

Тетяна Мазур навчалася на юридичному факультеті Львівського Національного університету імені Івана Франка. Очолювала об’єднання студентів-правників, активно займалася волонтерством у сфері правозахисту.

Більше 15 років залучена до діяльності Amnesty International в Україні – спочатку як волонтерка, членкиня, а 2012-2016 роки – як виконавча директорка.

Наразі Тетяна Мазур – незалежна консультантка з питань організаційного розвитку громадських організацій. Членкиня правління проекту «Правова Ініціатива» та ГО «КиївПрайд». Неодноразово публічно виступала на захист прав ЛГБТ спільноти.

Окрім того, Тетяна Мазур входить до Наглядової ради Центру громадянських свобод.

Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

Буквально з перших днів навчання в університеті я приєдналася до факультетської громадської організації Об’єднання студентів правників, а через 1,5 роки очолила її. Ми часто робили заходи спільно з місцевою групою Amnesty International. Так я познайомилася з цією організацією, а з 2000 року стала її членкинею, в 2007 році увійшла в правління Amnesty International в Україні.

З 2001 року, ще під час навчання в університеті, стала працювати в громадській організації, яка надавала допомогу біженцям та шукачам притулку. Дуже чітко пам’ятаю, як в жовтні 2007 серйозно задумалась про свій професійний шлях і зрозуміла, що хочу працювати в громадському секторі з правами людини.



Ці задуми, фактично мрії, вдалося швидко реалізувати: вже на початку 2008 року я очолила офіс  Amnesty International в Україні. Зізнаюсь, було важко – в Amnesty я стала директоркою, тобто це менеджерська посада, а я мала юридичну освіту та відповідний досвід роботи. Довелося вчитися, звичайно допомагали лідерські навички.

Працювала на цій посаді до 2016 року і, попри всі труднощі, ця робота була найкращою в моєму житті, оскільки дала можливість вирости в професійному плані, закохатися назавжди в права людини та познайомитися з неймовірними людьми.

Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

Перше знайомство з правами людини відбулося у стінах університету, зокрема, під час профільних предметів в магістратурі. Також я пройшла курс Міжнародні механізми захисту прав людини в Фінляндії, в Університеті м. Турку. Проходила глибинні тренінги про права певних груп, наприклад, біженців, організовані УВКБ ООН, жінок, організовані Amnesty International з партнерськими організаціями.

Працюючи директоркою Amnesty, заглиблювалася в тему, яка була поточним пріоритетом для організації. Так, наприклад, з 2011 ми проводили масштабну кампанію проти катувань. Щоб фахово коментувати, цю тему довелося детально вивчити, зокрема, відповідні правозахисні стандарти. Те саме відбулося з початком Євромайдану: явище застосування працівниками правоохоронних органів надмірної сили під час протестів було незвичним для України. Пам’ятаю, що тоді я ретельно вивчала звіти Amnesty та інших організацій про події червня 2013 року в Туреччині (де теж відбувалися розгони мирних акцій протесту), тому що дуже багато аналогій було, або ж про розгін та застосування сили в Росії, наприклад, щодо учасників протесту на Болотній площі.

З початком збройного конфлікту на Донбасі та незаконною анексією Криму вдруге відкрила для себе міжнародне гуманітарне право, зацікавилася діяльністю Міжнародного кримінального суду, вивчала Римський Статут.

Відвідувала багато заходів – конференції, круглі столи, де мала можливість почути міжнародних експертів; ретельно вивчала документи Ради Європи, наприклад, їх аналіз розслідування насильства під час Євромайдану чи подій 2 травня 2014 року в Одесі.

Для себе зрозуміла, що, якщо є щирий інтерес, то можливість здобути знання завжди знайдеться. При чому, я прихильниця не суто академічного підходу. Звіти правозахисних організацій, на мою думку, дають як раз не лише теорію, а й життєві яскраві, проте часто сумні, приклади того, як працюють, порушуються правозахисні стандарті. А правозахисні акції – ще й можливість впливати на ці сумні ситуації.

З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

Я звільнилася з Amnesty в 2016 році. На даний момент працюю консультанткою, допомагаю громадським організаціям зміцнити свій організаційний потенціал, тобто, наприклад, роблю організаційний аудит чи оцінку окремих проектів, щоб зрозуміти, як можна покращити роботу, асистую під час розробки стратегій.

Також я увійшла в правління двох правозахисних організацій: Проект Правова Ініціатива, яка займається веденням стратегічних справ у Європейському суді з прав людини в Російській Федерації та ГО «КиївПрайд».



Останнє дуже мене тішить, тому що брала активну участь в організації першого «Маршу рівності», що відбувся в Києві в рамках «Київ Прайд тижня» у 2013 році, та і загалом вболіваю за ЛГБТ спільноту. Також мене запросили в Наглядову раду Центру громадянських свобод, однієї з найпотужніших правозахисних організацій в Україні, на мою думку.

Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

Коли я почала працювати в Amnesty International, в Україні організація брала участь в міжнародній кампанії «Зупинимо насильство проти жінок». Ми успішно лобіювали прийняття законодавства, покликаного запобігати домашньому насильству, проводили тренінги, освітню роботу та публічні акції.

Тоді, пам’ятаю, нам вдалося залучити співачку Руслану до акції до 8 березня, весь її фанклуб, який прийшов зустрітися з нею, дружньо підписав всі петиції. Також нам вдалося вийти на цікаву нову аудиторію – креативне агентство безкоштовно розробило цікаві віжуали на тему домашнього насильства, і вони були розміщені в жіночому модному журналі.

Зараз це не звучить оригінально, але в 2008 році зірки та попкультура не були зацікавлені правами людини, тому ці невеликі кроки були прогресивними і сприяли популяризації тематики.



На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

Найкраще успіхи помітні, коли згадуєш, що було в сфері прав людини декілька років тому. Напевно, одним з найбільш очевидних успіхів стало те, що все більше людей долучаються до діяльності правозахисних організацій, беруть участь в акціях, починають волонтерити чи навіть фінансують таку діяльність. Правозахисники перестали вважатися маргіналами. Звичайно, на жаль, цьому сприяють трагічні події, які відбуваються в Україні, але, на відміну від інших країн, українське суспільство мобілізувалося та часто демонструє адекватну, з точки зору правозахисту, реакцію на події.

Правозахисні організації мають можливість долучитися до процесу прийняття рішень, можуть і часто успішно лобіюють законодавчі зміни. Більше лідерів думок оперують поняттям «права людини», так відбувається просвітницька робота.

Зрештою, є дуже помітний прогрес в окремих напрямках. Наприклад, ще 7-8 років тому в Україні діяли гомофобні закони, а вже зараз на «Марш рівності» в рамках «КиївПрайд тижня» виходять тисячі людей, багато з яких жодного відношення до ЛГБТ спільноти немає.

Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

Я б поділила виклики на зовнішні та внутрішні. До зовнішніх однозначно відноситься триваючий конфлікт на Сході Україні та незаконна анексія Криму. Наслідком цих подій стали абсолютно нові, специфічні порушення прав людини. Наприклад, порушення міжнародного гуманітарного права, «законів війни», або проблеми внутрішньо переміщених осіб. Українська держава була не готова до такого, більше того для переважної більшості правозахисних організацій ці теми були новими.

Ситуація ускладнюється також тим, що конфлікт носить новий гібридний характер, довелося довго доводити, що він не лише внутрішній, а є і зовнішній агресор, Російська Федерація. Йде також і інформаційна війна. На цьому фоні дуже складно було говорити про порушення з боку українських військових, а вони теж були, та і взагалі критикувати ситуацію в Україні.



Додатково до цього за умов конфлікту з наявністю зовнішнього агресора суспільство часто радикалізується, переходить грань між патріотизмом та націоналізмом. Це, за моїми спостереженнями, відбувається зараз і в Україні. Збільшилася кількість ультра правих утворень, росте їх популярність, їх дії стають більш зухвалими, а реакція представників держави не завжди адекватна.

Мене також дуже непокоять напади на громадських активістів, це дуже тривожний тренд.

Щодо внутрішніх викликів, то часто бракує консолідованості серед правозахисних організацій. А ще деколи бачу великий потенціал, багато мотивації і ідей, проте все це на фоні відсутності професійного структурного підходу. Часто в організацій немає часу та досвіду, щоб займатися організаційним розвитком, а це важливо. І звичайно, зважаючи на зовнішні виклики, які я описала, є проблема вигорання. Але хочу підкреслити, що все це нормальний і логічний етап становлення громадянського суспільства.

На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

Допоки існуватиме гендерна нерівність, доти всі зусилля будуть потрібними. Знаю зі свого досвіду, що пріоритети змінюються, нові виклики, нові ситуації часто засувають на задній план, наприклад, проблеми домашнього насильства. Тому важко сказати, що таке «достатньо». Проблема існує, тому і увагу приділяти потрібно.

Окрім того, якщо задуматися, то гендерний аспект завжди присутній в інших, на перший погляд, не пов’язаних з ним ситуаціях. Взяти, наприклад, збройний конфлікт на Донбасі. Ми чуємо про смерті українських військових, захоплені території, трохи менше про внутрішньо переміщених осіб, а дуже зрідка – про сексуальне насильство, про фактично експлуатацію жінок на Донбасі. Досліджень мало, жінки не хочуть про це говорити, а проблема жахлива. Або ж про військових, які пройшли пекло, повернулися додому з ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) і це виливається в домашнє насильство.

Або ж абсолютно інший аспект – роль жінки в українському суспільстві. Нещодавно я стала мамою і розумію, наскільки важко матерям продовжувати брати активну участь в житті соціуму, або ж ще більше – в процесах прийняття рішень. Неоднозначне ставлення до грудного вигодовування у публічних місцях, відсутність інфраструктури для пересування громадським транспортом або ж просто містом, відсутність пеленальних столиків, дитячих кімнат та достатньої кількості дошкільних закладів разом з бажанням створити максимально правильні умови для розвитку дитини,  – все це дуже сприяє соціальній ізоляції матерів, сприяє тому, що жінки втрачають кваліфікацію, і – найголовніше – впевненість у своїх силах.

Тому ми бачимо багато талановитих дівчат в університетах, які потім десь губляться, не реалізовуючи свій потенціал. Я дуже підтримую досвід Швеції, де батько обов’язково виходить в декрет, це найкращий варіант як для жінки, так і для маленької дитини. Також, хоча я не є прихильницею квот (наприклад, жінок в політичних партіях та списках), але на даному етапі розвитку Україні це дуже виправдано.

Тому я б сказала, що гендерна тематика є наскрізним (cross cutting issue) питанням і мала б бути елементом будь – яких правозахисних кампаній та проектів. І не лише правозахисних.

Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

Так, це серйозна проблема, яку можна вирішити лише за допомогою комплексного підходу. В першу чергу, це освітня, просвітницька робота, жінки (і чоловіки) мають знати та розуміти свої права, розуміти механізми захисту своїх прав. Ці механізми мають існувати та діяти.

Звичайно має існувати система підтримки для постраждалих, це і адекватні притулки, і психологи, і курси підвищення кваліфікації, і можливості для працевлаштування. Має існувати дієва та ефективна система покарань насильників. Все це вимагає суттєвих інтелектуальних та фінансових ресурсів. Тому, мабуть, найбільш раціонально створювати культуру ненасильства.



Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

Найбільше звичайно надихають досягнення. Коли розумієш, що твої дії спричинили зміни. А також люди, вони завжди є джерелом мого натхнення. Прекрасні, сильні і талановиті колежанки та колеги, юні (а часом і не дуже) волонтер(к)и і активіст(к)и, а найбільше ті, хто попри все відчайдушно боряться за свої права.

Коли я бачу таких людей, часто без знань, без відповідної освіти, в ув’язненні (як, наприклад, так звані в’язні Кремля), але з глибоким і впертим бажанням відновити справедливість і боротися за свою гідність, то думаю: якщо вони не здаються, не опускають руки, то як можу я?

Джерело