СВІТОВИЙ ЖІНОЧИЙ РУХ: ПОГЛЯД КРІЗЬ 5 КОНТЕКСТІВ. Стаття з нового числа Гендерного журналу "Я" з теми "Гендер і активізм", яке днями побачило світ

 

Ніна Потарська

СВІТОВИЙ ЖІНОЧИЙ РУХ: ПОГЛЯД КРІЗЬ 5 КОНТЕКСТІВ



Глобальний феміністський рух, або ж жіночий рух, бере свій початок від глобальних кампаній за виборче право та право власності для жінок. Останні півтора століття були сповнені драматичних соціально-політичних змін, які цілком змінили реальність жінок у багатьох країнах світу. Виборче право, право на власність, на освіту й рівну оплату праці, репродуктивні права, захист від домашнього та сексуального насильства, відпустка з догляду за дитиною – усе це здобутки зусиль багатьох жінок. І також те, що ми, сучасні жінки, сприймаємо як усталену норму життя.

Усе почалося з того, що невелика група жінок почала замислюватись над тим, з якої причини ми маємо менше прав, як це виправдовується, які сили на це впливають. Щоб прибрати слово «чоловічий» із конституції Америки, жінки витратили 52 роки. За цей час було проведено 480 кампаній. 30 кампаній за включення вимог суфражисток до програм кандидатів. Було зібрано мільйони доларів, переважно у вигляді дрібних пожертв. Сотні жінок присвятили цьому своє життя.

Насильство – важлива частина парадигми феміністичної критики, особливо підчас конфліктів, які суттєво підривають права жінок, посилюючи розподіл на чоловічі та жіночі ролі. У той же час конфлікти надають можливості для залучення жінок у маскулінні сфери життя. Під час конфліктів стає помітним зв’язок між насильством на війні та насильством у мирний час, домашнім насильством. Тому однією із ключових тем міжнародного жіночого руху є повістка «Мир, жінки, безпека», що покликана не тільки зменшити негативний уплив конфліктів, а й попередити виникнення нових, через посилення інклюзивності.

1899-го року Міжнародна жіноча рада на Лондонському конгресі ухвалила резолюцію із підтримкою ідей миру та арбітражу, що була ухвалена на першій мирній конференції в Гаазі (Нідерланди). Керівництво Ради особливу увагу приділяло тим державам, де мілітаристські тенденції були виражені найбільше, і не випадково наступну Раду було скликано у Німеччині, де жіночі рухи перебували в опозиції до офіційної позиції держави. Перші реалії, із якими стикаються жіночі пацифістські рухи підчас війни, – приховування насильства, моральна мобілізація патріотичних суфражисток у підтримці держави.

Міжнародна ліга жінок за мир і свободу (WILPF) – їй передувало створення Жіночої партії миру (WPP) 1915-го року – була розділена аргументом, який, як і раніше, переважає в феміністському світі і теоріях конфліктів на початку XXI століття: розкол між патріотизмом і пацифізмом. Головний аргумент патріотичної фракції базувався на можливості розширення участі жінок у прийнятті рішень.

Звісно, жіночий / феміністський рух не був однорідним тоді, не є таким і зараз. Продовжують виникати гарячі дискусії навколо ролі жінки у суспільно-політичних процесах. Вони відбуваються як на глобальному, так і на локальному рівнях, спираючись на культурні, релігійні та історичні особливості.

Минулого року я долучилася до глобальної мережі ICAN – незалежної організації, що зареєстрована в США, місія якої полягає в підтримці активізації громадянського суспільства у справі забезпечення прав жінок, миру та безпеки людей у країнах, постраждалих від конфліктів, перехідного періоду. І ця взаємодія дала можливість поглянути на активність рухів за права жінок з перспективи різних контекстів, що, безумовно, розширило моє сприйняття та розуміння актуальних феміністичних дискусій в Україні.

Пропоную вашій увазі серію взятих мною інтерв’ю із активістками з різних куточків світу – Єгипет, М’янма, Колумбія, Сомалі та Афганістан – про те, які актуальні виклики перед жінками та жіночими рухами існують у їхніх країнах, що їх надихає продовжувати боротьбу за права жінок та що вони хочуть побажати своїм колежанкам з інших країн.

 


Файза Дхокоб Мохаммед (Сомалі)

«НА ПЕРШІЙ СТОРІНЦІ НАШОЇ КОНСТИТУЦІЇ СКАЗАНО:
УСЕ, ЩО СУПЕРЕЧИТЬ РЕЛІГІЇ, НЕ ДОЗВОЛЯЄТЬСЯ»


– Мене звуть Файза Дхокоб Мохаммед (Faiza Dhocob Mohamed). Я з Сомалі. Працюю в Національній коаліції захисту прав людини в Сомалі та Сомаліленді (Somali Human Rights Defenders Coalition).

– Скажи, які основні проблеми у сомалійських жінок?

– Проблем багато. Жінки не хочуть об’єднуватися, навіть збиратися разом, нерідко ненавидять одна одну. У 2016-му році кількість жінок у нашому парламенті зросла, але вони не представляють інтереси жінок як групи.

– А які проблеми виникають у повсякденному житті?

– У кожному домогосподарстві працюють жінки. Чого вони потребують, так це миру. Бо не мають спокою, коли виходять назовні, іноді стикаються з вибухами, гинуть. У нас високий рівень домашнього насильства, багато зґвалтувань. У Могадішо живе дев’ятирічна дівчинка, яка тричі була зґвалтована і має, як результат, трьох дітей...

– Що може допомогти вирішити ці проблеми?

– Перш за все, нам потрібна технічна підтримка. І фінансова також. Якщо провести тренінги із жінками, вони зможуть далі навчати інших. Фінансова підтримка допомогла б організувати велику подію, де вони поділилися б знаннями.

– Ти феміністка?

– Так, звісно, я феміністка. І мені це подобається.

– Чи є феміністські рухи чи групи у Сомалі?

– Дуже-дуже мало. У нас є 2 або 3 організації, які цим займаються, але потенційно їм ще є куди рости. До того ж, власне наш контекст такий, що люди зазвичай роблять те, що подобається владі. Багато організацій працюють з дітьми і молоддю, але коли справа доходить до роботи з жінками... Є розуміння, що владі таке не сподобається.

Але ж ідеться про наші права, і ми повинні за них боротися! У Сомалі не дозволені аборти. Бо ми – ісламська країна. На першій сторінці нашої Конституції сказано: усе, що суперечить релігії, не дозволяється.

– Це не обговорюється?

– Саме так! Але ж аборти все одно робляться, тільки неофіційно, є багато шляхів для цього... Або, наприклад, розлучення. Жінка каже: мені треба розлучитися, я не хочу більше жити з цим чоловіком, а суд у відповідь: «Ні, насправді Ви йому дуже подобаєтеся». І це добре, якщо цьому чоловіку заборонять заходити у її дім...

– А ці питання обговорюються феміністськими групами?

– Загалом так, окрім абортів. Багато чого обговорюють. Наприклад, ситуації, коли молоді дівчата вагітніють до заміжжя – дитина тоді опиниться на вулиці. Адже батьки дівчини скажуть: ти нам потрібна, а дитина – ні, бо батька у неї немає...

– Що надихає Вас займатися діяльністю із захисту прав людини?

– Є одна річ. Це мій дух, його не можна спинити. Я не можу мовчати, коли мені потрібно допомогти іншим.

– Що б Ви сказали феміністкам з інших країн?

– Найперше – я хочу, щоб жінки були об’єднаними. Без цього ми ніколи не переможемо. Давайте об’єднуватися і випрацьовувати спільні погляди щодо фемінізму.

 


Мері Екрамі (Афганістан)

«НАМ ПОТРІБНА ПОЕТАПНА РОБОТА, ЩОБ ЗДОБУТИ ПІДТРИМКУ ЧОЛОВІКІВ»


– Мене звуть Мері Екрамі (Mary Akrami). Я працюю у сфері правозахисту. Я активістка. А нещодавно мене обрали виконавчою директоркою одного з найбільших жіночих рухів в Афганістані – Жіночої ліги. До нього входять 3,5 тисячі жінок.

– Які проблеми характерні для жінок Афганістану?

– Найбільший виклик – це відсутність безпеки. Уже 15 років у моїй країні точиться війна. Колись в Афганістані був жіночий рух, жінки були представлені на різних рівнях. Але війна маргіналізувала їх.

Жіночі питання – це політичні питання. Щоб досягти справедливості, наших базових прав, ми маємо пройти дуже довгий шлях. У нас є мережа, організація, але більша частина країни охоплена війною.

– Що може допомогти вирішити цю проблему?

– Жіночий рух у всьому світі – це не те, що може зробити одна чи дві людини. Ми потребуємо солідарності та єдності жінок на різних рівнях – на рівні громади, на національному та міжнародному рівнях. Усюди жінки мають певні виклики і проблеми. Те, у що я вірю: жінки можуть бути у безпеці, якщо всі ми об’єднаємось.

– Ти феміністка?

– Я поважаю феміністичну ідеологію, але не можу назвати себе феміністкою. У таких країнах, як Афганістан, це непросто.

– Але ти схожа на феміністку...

– Це лише твоє сприйняття. Я активістка і захисниця прав жінок в Афганістані. Коли ти працюєш у громаді, люди думають «О, вона феміністка!», і для них це означає щось «проти чоловіків», а це не так. Я хочу підтримувати жінок. У нас є рух. І нам потрібна поетапна робота, щоб здобути підтримку чоловіків.

Я називаю себе активісткою, бо активізм передбачає роботу на різних рівнях, а от феміністці це було б важко (можливо, я помиляюся). Більшість моїх подруг вважають себе феміністками, але, мені здається, вони не знають достовірно, що це таке.

– Що дає тобі сили займатися цією непростою діяльністю?

– Я люблю працювати, допомагати, підтримувати тих, хто цього потребує. Якщо я можу щось зробити... Іноді це дуже складно і навіть трагічно – з точки зору безпеки або з фінансової причини – але я не звикла здаватися. Мені подобається важка робота. Я насолоджуюсь нею, це те, що штовхає мене вперед. І не хочеться, щоб хтось, наприклад, якийсь лідер, був «наді мною»...

 

 



Діана Гарсіа Саламанка (Колумбія)

«ВЕЛИКОЮ ПРОБЛЕМОЮ Є СТИГМАТИЗАЦІЯ ЖІНОЧОГО АКТИВІЗМУ»


– Я Діана Гарсіа Саламанка (Diana García Salamanca), я з Колумбії, працюю в змішаній феміністичній організації, до якої входять і жінки, і чоловіки.

– Розкажи про свою діяльність та основні проблеми жінок у Колумбії.

– Наша робота зосереджена на двох напрямках: мир і безпека жінок, а також розробка альтернативних шляхів економічного розвитку сільських громад.

Я думаю, що однією з найбільших проблем, як і у багатьох частинах світу, є насильство щодо жінок, переважно домашнє. Великою проблемою є і стигматизація жіночого активізму. Наприклад, поширені в усій Латинській Америці християнські групи називають феміністок носіями гендерної ідеології, і це стає великою проблемою для нас. Саме через такий тиск деякі не говорять: «я феміністка». Натомість кажуть: «працюємо з правами людини та правами жінок».

– Що може допомогти вирішити ці проблеми?

– Подолання демонізації фемінізму і суспільного невігластва щодо гендерних питань.

– Ти феміністка? До якого фемінізму ти себе відносиш?

– Я ненасильницька феміністка. Також я є частиною руху ЛГБТ, відношу себе до інтерсекційного фемінізму. Я постконструктивістська феміністка, яка приймає спадщину інших феміністок, але вважає, що ще необхідно створити міст між індивідуальною ідентичністю і колективними діями.

– Чи є в Колумбії феміністський рух?

– У нас тут феміністський вибух! Є сильні жіночі рухи, які, натомість, не проявляють відверту феміністичність. Феміністські ж рухи по-справжньому починають замислюватися про інтерсекційність, і не лише в теорії. Я думаю, що окремим питанням тут є мир, мирний договір, його реалізація і те, як здійснювати моніторинг за цим. І останнє питання – де саме знаходиться перетин феміністського руху та руху ЛГБТ? Незважаючи на те, що відповідь здається очевидною – це лесбійки, транс- чи бісексуальні жінки – все одно довкола цього постійно дискутують.

– Що тебе надихає на боротьбу?

– Я думаю, спадковість, бо моя мама є комуністичною активісткою, бабуся також виявляла неабияку політичну активність. З іншої сторони, я займаюся активізмом, бо довкола вкрай мало «притомних» людей. Із цим треба щось роботи, бо інакше побороти дискримінацією буде важко.

– Що б ти хотіла сказати жінкам з інших країн?

– Я причетна до одного проекту, де багато жінок залучені до миротворчих практик, є буквальними будівельницями миру. І вони запитували мене: «Діано, коли прийде мир?». Я відповіла, що знадобиться ще багато часу, треба набратися терпіння, упевненості в собі, щось створювати. Так, можливо, будуть розчарування і невизначеність, але я вважаю, що краще таке невизначене життя, аніж визначена смерть. Бо якраз війна і дає таку визначеність.

 


Рена Елем (Єгипет)

«ЖІНКАМ НЕ ВИСТАЧАЄ ЗЛОСТІ»


– Мене звуть Рена Елем (Rana Allam), я з Єгипту. Зараз живу в Канаді, але більшу частину свого життя провела в Єгипті. Я працюю з Міжнародною мережею громадянського суспільства (ICAN), з Жіночим альянсом за безпечне лідерство (WASL).

– Скажи, які є проблеми у єгипетських жінок?

– Єгипет є дуже патріархальним та консервативним суспільством. Більшість наших законів базуються на ісламському шаріаті. Скажімо, жінки мають право на спадщину, але не такі самі права, як чоловіки. Поганими є закони про розлучення, про опікунство – вони проти нас. Насправді в Єгипті ми боремося за абсолютно «базові» речі.

Щоб щось змінилося, має бути певне усвідомлення проблем, громадянське суспільство, і всі мають дотримуватися закону. Із чогось треба починати.

– Ти феміністка?

– Безумовно, я – феміністка. У мені поєднуються всі хвилі – це такий абсолютний фемінізм – бо вони дійсно взаємопов’язані. Уже з 1919-го року у нашій країні був жіночий рух. Але дуже важко бути феміністкою у такому патріархатному суспільстві. Якщо десь виборюють право на репродуктивні технології та аборти, то в Єгипті ми не можемо зараз про це говорити, ми дуже далекі від цього.

Що тебе надихає?

– Не знаю. Це поштовх, який я відчуваю щоранку, коли читаю новини. Я бачу, що моя країна страждає від тих «базових» проблем. Кожного разу пригадую мою подругу, єгипетську феміністку Мону Елтехеві (Mona Eltahawy). Вона завжди каже: дозволь собі злитися! Тобто, це в основному злість: усе, що я роблю, не походить з чогось «дуже милого».

– Щоб б ти порадила жінкам інших країн?

– Я б сказала, що жінкам якраз не вистачає злості! Якщо ви дозволите статися незначним «поганим речам», то далі стануться великі «погані речі». Хай люди називають вас, як хочуть, нехай навіть ображають – не хвилюйтеся. Продовжуйте свій бій та виявляйте злість!

 


Мей Себі Ф’ю (М’янма)

«У БУДДИЗМІ ЖІНКА НЕ МОЖЕ СТАТИ БОГОМ. ВОНА МОЖЕ ТІЛЬКИ ПІДТРИМАТИ У ЦЬОМУ ЧОЛОВІКА»


– Мене звуть Мей Себі Ф’ю (May Sabe Phyu). Я з М’янми. Я працюю директоркою Мережі гендерної рівності (Gender Equality Network).

– Які основні проблеми та потреби жінок у твоїй країні?

– Найбільша проблема – люди не помічають гендерної нерівності. Коли порівнюють, наприклад, із країнами Близького Сходу, то виходить, що наші жінки мають доступ до освіти, їм дозволено працювати, голосувати, брати участь у політичних процесах – яка ж тут нерівність? Насправді у нас низький відсоток політичної представленості жінок. На посадах, де приймаються ключові рішення, це лише 3 %, у парламенті – 10 %.

– А що може допомогти вирішити проблему?

– Треба долати соціальні упередження та «культурний паркан», вплив релігії, забобони. Навіть самі жінки не вважають, що можуть претендувати на лідерство. Більшість взагалі сприймають гендерну рівність як західну концепцію. М’янма – буддистська країна, а в буддизмі жінка не може стати богом. Вона може тільки підтримати чоловіка на цьому шляху...

– Ти феміністка?

– Так, звісно. Думаю, я ліберальна феміністка.

– А чи існують феміністські рухи або групи у Мянмі?

– У нашій історії не було активного жіночого руху. Уважається, що активна жінка – це загроза чоловікам та суспільству. Тому наші феміністки повинні бути гнучкими, інакше зарекомендуємо себе «поганими жінками».

– Чим займається Мережа, яку ти координуєш?

– До неї залучені більше 1500 організацій. Ми створюємо рух самі, але не як «хардкор». Ми не виходимо на вуличні протести, тому іноді може здаватися, що це не справжній рух. Але ми проводимо солідарні публічні заходи у прийнятних для суспільства формах, тісно працюємо з урядом і парламентом – нам, наприклад, вдалося спонукати владу до прийняття закону про запобігання трудовому насильству щодо жінок.

– А які точаться дебати? Можливо, навколо тем, що стосуються конфліктів чи мілітаризму, націоналізму, як, наприклад, в Україні?

– У М’янмі сильний націоналістичний рух, але феміністкам вдається проти нього об’єднувати зусилля. Так само – у дискусіях з радикальними групами щодо абортів. Моє тіло – моє діло! Сподіваюся, влада підтримає це. Хоча я свідома того, що в «буддійському праві» аборт завжди розглядався як кримінальний.

– Скажи, що дає тобі силу у такій нелегкій боротьбі?

– Я сама. І моя віра в те, що гендерна рівність насправді є основою для усього. Я дійсно вірю, що якщо ми зможемо дати жінкам і чоловікам рівні права та можливості, то війни не буде, як і багатьох інших проблем.

– Чи хотіла б ти щось побажати жінкам з інших країн?

– Жіночі розповіді, як правило, дуже подібні. Більшість із нас мають схожий досвід. І оскільки я працюю з тематикою прав жінок і гендерною нерівністю, то дійшла невтішного висновку: жінки не настільки об’єднані, як чоловіки. Отже, якщо ми дійсно прагнемо рівності, треба об’єднуватися і підтримувати одна одну.


Випуск журналу здійснюється за підтримки Українського жіночого фонду і Фонду імені Гайнріха Бьолля


Завантажити більше чисел Журналу «Я»