ЩОДЕННИК МОЛОДОЇ ЗАРОБІТЧАНКИ: ІСТОРІЇ, ПРО ЯКІ, ЯК ПРАВИЛО, МОВЧАТЬ




А ми продовжуємо тему трудової міграції жінок. У понеділок ми розповіли про проект з Івано-Франківська, де жінок намагаються повернути із заробіток додому, створюючи для них професійні можливості в рідному місті. А сьогодні ми познайомимо вас з Львівським проектом, де активістки провели дослідження, аби показати громадськості, через що доводиться проходити на заробітках жінкам.



Цього разу об’єктив активісток був спрямований на молодих жінок від 20 до 35 років, які мають досвід заробітчанства. Спочатку із ними провели фахові інтерв’ю, під час яких дізналися, що спонукало жінок поїхати за кордон, у які умови вони потрапили там, що вони знали про традиції та культуру країни, куди їхали, який досвід вони привезли додому. Історії були оформлені у виставку в самому серці Львова, що отримала назву "Щоденник молодої заробітчанки". Назву, до речі, організаторкам запропонували самі героїні виставки, вони долучилися й до її створення.

– "Заробітчанка" – поширене слово у західному регіоні країни. Тоді як, наприклад, молодь Маріуполя говорить, що такого слова у їхньому вжитку немає, є вислів "їхати на заробітки". Хто досліджує ці потоки міграції, що ми знаємо, крім статистичних даних? Міграція – світове явище, але нам бракує досліджень української міграції в цілому і жіночої міграції зокрема. Проект покликаний привернути увагу до ситуації молодих жінок в Україні – тих, які планують поїхати. Часто ті, хто їдуть, мають обмаль знань про нову країну, про місцеві закони. Необхідна дискусія: як можна гарантувати безпеку українських громадянок за кордоном, – розповідає ініціаторка й голова ГО “Працююча християнська молодь” Анна Оксютович.



Усього до виставки увійшло 13 історій дівчат (з них лише одна мала сім’ю ) з чотирьох областей України: Львівської, Івано-Франківської, Одеської, Тернопільської. Ці жінки працювали від 6 місяців до 1, 5 року в Польщі, Італії, Португалії, Німеччині і Чехії.

– Основними причинами для більшості жінок були економічні й соціальні, складність забезпечити базові потреби (оплата оренди, лікування зубів, брак пропозицій гідної оплати праці, неможливість планувати майбутнє) та бажання інвестувати в майбутнє (допомогти побудувати хату, оплатити мовні курси). Учасниці кажуть, що у суспільстві існують стереотипи щодо заробітчанок, на кшталт "хочуть легких грошей", "ліниві, "не хочуть працювати", "не патріотки", – розповідає Анна.



Виставка має вісім стендів, побудована у вигляді щоденника: причини й стереотипи, посередники й побут, здоров’я та самопочуття, умови праці, що робити після повернення, що таке щастя для молодої українки. Анна розповідає, що у виставці охоплені основні теми, причини поїздок, досвід за кордоном, питання, що постають після повернення..

– Виставка піднімає важливу тему вразливості молодих жінок, які мають низький дохід, і які, через неможливість мати гідні умови і планувати своє життя на довгий період, є вразливою групою в українському суспільстві. Замовчаний досвід роботи вдома та за кордоном, проявлений у виставці, дає змогу почути з перших вуст історії, що проживають жінки, але для яких бракує платформ, аби бути представленими, – каже Анна.



У розділі “Посередники” глядачі можуть дізнатися, що ринок посередницьких послуг нерегульований, фірми-посередники надають послуги неякісно, без гарантій працевлаштування,  за свої послуги беруть чималі гроші, поширені випадки, коли представники фірми припиняли виходити на зв'язок.



У розділі "Здоров'я та самопочуття за кордоном" містяться розповіді про те, як почувається молода жінка, яка поїхала в нову та незнайому країну, які обставини праці, як вони впливають на фізичне, психологічне здоров’я, самоусвідомлення.



В "Умовах праці за кордоном" можна побачити, що учасниці говорять про велику кількість робочих годин та відсутність перерв навіть на обід.



У розділі "Побут за кордоном" показується реальність, про яку зазвичай не говорять. Учасниці розповіли, що в сільському господарстві умови праці були найгірші. А особлива складність для молодих жінок, які працювали доглядальницями чи нянями, – брак особистого простору та порушення особистих кордонів.

– Після повернення додому жінкам треба допомогти адаптуватися вже тут. Ми помітили, що дев'ять місяців – це період, після якого потрібно докладати більших зусиль, щоб знов адаптуватися до життя в Україні. Заробітчанкам потрібна соціальна підтримка, адже їм знову доводиться шукати роботу, житло, потрібно відновлювати соціальні  зв'язки тощо, – розповідає Анна Оксютович.



Експертка зазначає, що масово за кордон почали виїздити ще в 90-х роках. Ті жінки зазнавали суспільного осуду, їх називалися «зозулями», бо тут залишалися їхні діти. Та насправді, як правило, вони їхали саме заради них – аби підняти їх на ноги. Лише в останній час у суспільстві починає відкриватися завіса реальності заробітчанок.


Матеріал створений за підтримки Українського жіночого фонду і Фонду імені Гайнріха Бьолля, точка зору яких не обов'язково збігається з авторською.

Авторка: АЛІНА КУРЛОВИЧ, ВЛАСНА КОРЕСПОНДЕНТКА ГІАЦ «КРОНА»