РОМСЬКИЙ АКТИВІЗМ В УКРАЇНІ: ЯК ЦЕ БУТИ РОМКОЮ ТА ПРАВОЗАХИСНИЦЕЮ? Стаття з нового числа Гендерного журналу "Я" з теми "Гендер і активізм", яке днями побачить світ


Альона Казанська

РОМСЬКИЙ АКТИВІЗМ В УКРАЇНІ: ЯК ЦЕ БУТИ РОМКОЮ ТА ПРАВОЗАХИСНИЦЕЮ?




У цій статті я намагатимуся коротко описати низку питань:

– історію ромського активізму: я спробую коротко пояснити, хто такі роми і хто такі ромські правозахисниці;

– різноманіття ідентичностей, і як це формує особистість ромки-активістки;

– як це бути ромкою та активісткою у великому місті.

Одразу мушу зауважити, що ця стаття є моїм першим творчим доробком такого жанру.

Розпочну з невеликої історії про себе для того, щоб вам, шановна читацька аудиторіє, було легше уявити, з ким спілкуєтеся.

Спрага до змін і водночас відкритість до них, готовність прийняти реальність, якою б вона не була, – ось що надихнуло мене почати писати про буденні, як для мене, та дещо дивні для сучасного українського соціуму практики.

Ось так починається моя розповідь про те, як у моєму житті балансують два паралельні виміри: перший – звичайний простір комунікації та існування в університеті, у місті, серед друзів, колег, які не належать до ромської громади, і другий – у колі моєї сім’ї, родини, громади. Звучить досить буденно, адже кожен і кожна з нас відчуває та проживає ці два виміри.

Та коли ідентифікуєш себе як представницю ромської спільноти, реальність відтворює інші кольори буття, адже стереотипні уявлення про роль жінки – як позитивні, нейтральні, так і негативні – стають твоєю повсякденною реальністю та зобов’язанням.

Виховання в традиційній ромській сім’ї має свої переваги: дає змогу самостверджуватися в громаді, при цьому подеколи навіть не треба докладати для цього зусиль, адже твій родовід, твоє прізвище «говорять» за тебе. Крім того, таке виховання чітко визначає ролі (зокрема, дівчини / жінки) на різних рівнях комунікації, що звільняє від необхідності визначати власні «правила гри». У середині ромської спільноти можна спостерігати різні моделі поведінки з однолітками, жінками старшого віку та чоловіками. Основними ж складовими будь-якої моделі є ставлення (поважне) до старших, критерії зовнішнього вигляду та патріархальний устрій.

Особисто для мене було і є випробовуванням намагатись зберегти свою власну та етнічну ідентичність через їх «конфлікт» на ґрунті уподобань щодо зовнішнього вигляду, дозволеної поведінки, манери спілкування та самореалізації себе як професійно, так і в інших сферах життя. Одним із виявів такого «конфлікту» стала вдала спроба поїхати в інше місто для навчання в університеті. Цьому передували тривалі дискусії та доказування в сім’ї, що це важливо. За тим був тиск та засудження ромською громадою того, що моя мати дозволила мені поїхати самій на навчання у столицю.

І тільки з плином часу це стало прийнятною моделлю. Що найважливіше: ця модель стала прийнятною вже й для інших дівчат з мого рідного міста. Зараз я, як і раніше, відкрито ідентифікую себе як ромка і навчаюсь на 4 курсі юридичного факультету київського вишу.

Іншою стороною мого життя є правозахисна діяльність та активізм. Паралельно з навчанням я працюю у громадській організації у таких напрямках, як неформальна освіта у сфері прав людини, історична пам’ять ромів та молодіжний ромський активізм. Ще у 2015 році мене захопила ідея залучити студентську молодь до проведення мандрівної виставки «Кожен має право знати свої права». Згодом, зрозумівши, що отримую задоволення від дискусій на різні, часом непопулярні та чутливі теми про права людини, я спробувала себе як тренерка у низці заходів з ромською та неромською молоддю в дитячому таборі «Джерела толерантності». Восени 2018 року важливою стала для мене подорож Україною, в рамках якої активісти/-ки з України та Німеччини збирали інтерв’ю в тих, хто пережили ромський геноцид в часи Другої світової війни чи були його свідками.



На фотографії: Інтерв’ю з жінкою, яка пережила ромський геноцид



Така діяльність відкриває широке поле для пізнання власних прагнень від майбутньої професії, пріоритетів у моделях поведінки, смаків у одязі, зрештою це відкриває можливість до подорожей. Загалом, це те, що дає змогу для самореалізації, але водночас є і джерелом для постійних конфліктів з родиною та несприйняття у спільноті, адже сам факт самостійного вибору моделі поведінки є таким, що не відповідає відведеній для ромської дівчини ролі. Варто все ж зазначити, що саме активізм і робота в громадському секторі певним чином «виправдовують» мою невідповідність такій моделі поведінки (як ромської дівчини) за рамками громади.



То хто ж такі роми в Україні: чужі чи сусіди? Пропоную подумати над позитивними, нейтральними та негативними уявленнями, що відразу спадають на думку, коли починаєш говорити про ромів в Україні.

Уявлення про народ у цілому може відображатись через індивідуальний досвід (частіше негативний) або асоціації, які виникають, коли чуєш, бачиш в інформаційному просторі згадку про циган / ромів. Проте у будь-якому разі все обертається довкола стереотипів, у рамках яких створюється картинка про ромський народ. Досить банально, та найбільш популярними є негативні стереотипи про злочинність як традицію, неосвіченість, погані умови життя, бідність, багатодітність [1].

Другою стороною картинки є екзотичність. Відчуття чогось нового, незвичного для соціуму, хоч і такого, що існує поряд. Дивні традиції, зовнішній вигляд, мова, культура. Коли з тобою хочуть поспілкуватись чи познайомитись тільки тому, що ти ромка.

Маленька історія. У центрі міста зі мною захотів познайомитись хлопець. Стандартний пікап: «Гарна шапка. Сьогодні холодно, а я щось не розрахував». І вже потім він питає про те, хто я за національністю, адже на українку, за його словами, не схожа. І після моєї відповіді, що я циганка, посипались такі вже звичні питання: «А як ви живете? Ти вчишся? А у вас в родині багато дітей? Це така традиція народжувати багато дітей?».

У більшості роми залишаються закритою спільнотою. І багато дивних і негативних аспектів поведінки можуть віднести до традицій такої спільноти. І це здебільшого абсурд. Пояснення крадіжок, непрацевлаштованості, неосвіченості, (вимушеної) багатодітності виключно як традиції дуже схоже на виправдання для держави і суспільства їхньої неготовності чи небажання розробляти механізми інтеграції таких закритих спільнот.

Будучи правозахисницею і представницею однієї з груп рома, я, на жаль, не цілком розумію контекст, у якому живуть ті ж, наприклад, угорські рома, які подеколи вдаються до вимушеної трудової міграції. Проте вважаю неприйнятним як щодо ромів, так і щодо будь-яких інших етносів, намагання ототожнити «усіх» будь-якою характеристикою, а тим паче негативною.

Роми як етнічна меншина представлені різними субгрупами, які відрізняються діалектами, особливостями побуту, традицій, ролі жінки в сім’ї, релігією тощо. Таких нараховується більше десяти, серед них руска рома, серви, ловарі, кишинівці, кримські роми та інші. Такий внутрішній поділ зумовлюється історією взаємного культурного впливу різних субгруп рома з тими чи іншими народами.

Я належу до групи руска рома. Основний чинник, що вплинув на вирізнення групи, – це зіткнення ромської та російської культур і подальшої трансформації ромської культури: мови, зовнішнього вигляду, культурної спадщини. Як приклад, циганський чай – напій, який традиційно заварюється у самоварі.

Ромська дівчина з дитинства оповита турботливим та вимогливим вихованням відповідно до контексту відносин та ситуацій. Зовнішній вигляд дівчини є предметом суворих обмежень стосовно того, що вважається прийнятним у її віці; при цьому таким обмеженням властива здатність еволюціонувати шляхом включення до свого списку нових заборон (наприклад, заборона носити штани). Під час святкувань у колі родичів та друзів дівчина має дбати про добробут застілля та гостей і сама не може сідати за стіл. Тільки у колі близьких та сім’ї вона може святкувати за столом з іншими. Окрім того, є дуже багато дрібниць, які стають вимогами у поведінці та комунікації з ромами й ромками старшого віку.

Модель соціального успіху ромської жінки здебільшого стосується її ролі в сім’ї як дружини, як матері. Тиск громади формує єдине бачення такої моделі без будь-яких альтернатив. Коли я згадую успішні історії ромських жінок, то надихаюсь, адже розумію, що за цим стоїть не лише їхній власний виклик традиційним моделям ромської громади. Це й важка робота їхніх родин щодо «комунікування» (донесення, пояснення) громаді значення / необхідності такого поступу жінки для самої громади.


Зроблю невеликий відступ, щоб описати пару таких успішних, на мою думку, історій. Перша історія про мою бабусю, яка наприкінці 70-х років, коли родина жила в Гомелі (Республіка Бєларусь), була чи не найпершою з жінок (не лише серед ромок), яка отримала водійські права та керувала автомобілем. Фактично єдиною причиною, яка дозволила їй (а по суті змусила) отримати ці права, була загроза втратити родинний автомобіль через бюрократичну тяганину.

Дозволити жінці керувати автомобілем на той час для ромської громади взагалі було нечуваним, проте безвихідь диктувала свої умови, і бабуся зрештою домоглася свого, фактично отримавши carte blanche від громади.

Друга історія про Земфіру Кондур, знану не лише серед ромів громадську активістку та правозахисницю. Свого часу для мене, активістки, яка тільки починала свій шлях у правозахисті, було шоком побачити у програмі міжнародного заходу для ромських активістів/-ок (з України, Росії, Молдови) виступ пані Кондур на тему «Гендер та ромська громада» (назва орієнтовна, бо дослівно вже не пам’ятаю, на жаль). Ця тема викликала не тільки жваву дискусію, а й почасти її несприйняття, адже вона табуйована у ромській спільноті.

Пані Кондур – одна з перших ромських правозахисниць, яка відкрито дискутує на тему гендеру та в інтерв’ю не боїться зачіпати тему ЛГБТ у ромській громаді.


Активізм дає можливість дівчині / жінці бути успішною і мати привілей (якого вона дуже часто позбавлена в громаді) впливати на прийняття рішень, допомагаючи громаді та захищаючи її права. Ще 15-20 років тому жінка важко сприймалась як лідерка серед більшості ромських правозахисників. Та й зараз подеколи ще точаться суперечки з приводу того, чи можна навіть відпускати ромську дівчину на тренінг, конференцію в інше місто.


«Коли ми, активістки, знаходимося поза межами громади і можемо відчути «вітер свободи», то будь-які пориви, що не вписуються в стандарти поведінки ромської дівчини, можуть засуджуватися іншими активістками з традиційних ромських родин.»



Наявність таких суперечок зумовлена ще одним обмеженням, яке висувається до дівчат і яке до сих пір характерне для ромської громади. Йдеться про вимогу цнотливості дівчини до весілля та її належної поведінки на публіці, а особливо серед інших ромів. Саме це обмеження є водночас підставою для виникнення все нових і збереження старих обмежень, адже поведінка дівчини формує враження про сім’ю, до якої вона належить. Таким чином, виникає парадоксальна, як на мене, ситуація: на дівчину, яку позбавляють свободи вибору власної поведінки, водночас покладають відповідальність за те, яким чином буде сприйматися сім’я. Саме на дівчину та її поведінку (виховання) звертається увага в родині, серед громади, що надалі стає об’єктом критики або похвали. І така відповідальність подається як честь для сім’ї та самої дівчини.

І тут уже створюється внутрішній важіль у процесі вибору мною моделі поведінки. Думка про те, що я маю виправдати очікування моєї сім’ї, супроводжувала мене тривалий час. Починаючи з того, що на першому правозахисному тренінгу я не могла спокійно сісти за один стіл з хлопцями, і до того, що я до сих пір (хоч і формально) не маю права одягти штани на публічний захід. Тільки в 19 років на конференції, що відбувалася за кордоном, я вперше наважилась одягти брюки. Це не змінило щось зовні – це змінило відчуття себе.



На фотографії: Ромський день у дитячому таборі «Джерела толерантності» (2017 р.)


На додачу до зовнішніх чинників стримування ромських дівчат (родина, традиції) і згаданого мною «внутрішнього важеля» (як результату впливу родини) є ще один фактор, з яким стикається ромка-активістка, – це відсутність солідарності з боку інших ромок-активісток. Так, коли ми, активістки, знаходимося поза межами громади і можемо відчути «вітер свободи», то будь-які пориви, що не вписуються в стандарти поведінки ромської дівчини, можуть засуджуватися іншими активістками з традиційних ромських родин. Чому я постійно кажу «традиційних»? Це акцент на тих родинах, де суворо дотримуються традицій. Тому я впевнена, що погляд іншої ромської активістки на висвітлення цієї ж теми може суттєво відрізнятись.

Вплив громади у вигляді встановлення та підтримання традицій, правил, обмежень провокує вироблення внутрішніх психологічних бар’єрів, які часто ускладнюють процес саморозвитку. Своє чергою, для мене, ромки, зовнішній світ сповнений негативних упереджень щодо спільноти, до якої я належу, він подеколи зупиняв мене і змушував повертатися до витоків, до своєї громади, адже там є принаймні ілюзія підтримки. Таке замкнене коло часто охолоджує жагу до змін.

І саме активізм та повне занурення в освіту надає можливість для трансформації власної ідентичності у щось цілісне поза межами етнічного походження, адже дає змогу заново віднайти цінність тієї ж етнічної приналежності, віднайти свій власний сенс проживання життя ромки у ХХІ столітті.

Написання такої статті стало для мене викликом, який вдалося втілити завдяки тому, ким мені пощастило народитися і стати – ромською активісткою, двом ідентичностям, які ще досі в Україні, на жаль, є рідкісним явищем.

Поки я, сидячи на дивані з комп’ютером, намагаюсь потік думок втілити у текст, мій коханий чоловік готує вечерю. Ще півроку тому така модель взаємин у сім’ї здавалася нереальною у моєму житті...


[1] Не претендуючи на всеохопність та повноту пояснення усіх причин виникнення стереотипів щодо ромів, вважаю необхідним зазначити про певні події XX сторіччя, які вплинули на їх (стереотипи) формування. У часи Другої світової війни роми стали жертвами геноциду за етнічною ознакою. Ці події продемонстрували відсутність (за рідкісними винятками) підтримки, солідарності з боку оточуючих. Єдиним рятівним колом стала підтримка всередині ромської спільноти, яка з часом ставала все більш закритою. Крім того, до 1956-го року на території Радянського Союзу частина ромської меншини вели кочовий спосіб життя. Народ з іншою мовою, способом життя, яскравою культурою – усе це є чужим для вже сформованого на той час суспільства та наштовхує на формування певної картинки (стереотипу). Тому досить легко сформувався ворожий образ щодо ромів, попри те, що в ті часи вони забезпечували населення необхідними послугами (ковальство, виробництво дерев’яних приладь, їх ремонт) та товарами (особливо першої необхідності).


Випуск журналу здійснюється за підтримки Українського жіночого фонду і Фонду імені Гайнріха Бьолля


Завантажити більше чисел Журналу «Я»