Олеся Бондар: «Супротив з боку антигендерних рухів, релігійних організацій, тиск на жіночі організації зростає»

Український жіночий фонд в Україні заснували в 2000 році. У той час донорські організації закривали жіночі програми або зменшували їхнє фінансування, деякі донори йшли з країни. Група активних жінок зрозуміла, що необхідна структура, яка би системно залучала кошти для підтримки жіночих організацій та ініціатив. Так виникла ідея створити «Український жіночий фонд» (далі – ред. УЖФ). Із самого початку своєї діяльності Фонд підтримує ініціативи жіночих організацій, спрямовані на захист та просування прав жінок, допомагає їм відігравати активну роль у процесах розбудови демократичного суспільства, яке забезпечує рівність, справедливість та реалізацію людських прав. Наразі Фонд фокусує свою діяльність на посиленні організаційної спроможності жіночих організацій,  посиленні їхньої взаємодії та співпраці і розвитку феміністичного руху в Україні. Ми поспілкувалися з директоркою УЖФ Олесею Бондар про сучасний стан активізму в Україні, про тенденції та причини проблем.



«Без співпраці буде дуже важко досягти результатів»


Яким вам бачиться розвиток феміністичного руху за роки незалежності? Яким цей рух є зараз? Назвіть два-три його здобутки.


Рух – як живий організм. Дуже багато організацій, що існували тоді, вже зникли. Є організації, що навпаки посилилися і зараз відіграють важливу роль у розбудові гендерної рівності в Україні, багато з’явилось нових організацій Є відчутна різниця. Тоді це були організації, що вийшли з радянського простору, що більше говорили про жінку, як про берегиню домашнього вогнища, опікунку оселею та родиною. Рух змінився, і зараз зовсім інші погляди. Більшість молодих організацій цілеспрямовані, амбітні  і чітко розуміють, що потрібно змінювати в Україні.

Говорячи про здобутки, не можна не згадати два закони, що були ухвалені в Україні. Закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству» та Закон «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». І, авжеж, відкриття нових професій для жінок-військовослужбовців. Це сталося зокрема завдяки адвокаційній кампанії УЖФу. Хотіла наголосити – це яскравий результат співпраці жіночих організацій з донорськими організаціями і державними структурами, які мають політичну волю щось змінювати. Створення офісу урядової уповноваженої – це також важливе досягнення.


Минулого літа УЖФ проводив самооцінку жіночого руху, в якій взяли участь чимало регіональних жіночих організацій. Однією з найбільших проблем ви вбачали відсутність комунікації між організаціями. Чому так склалося в Україні?

Дійсно, ця проблема існує. Про це часто говорять, але ми продовжуємо стикатися з тим, що активні жіночі організації не співпрацюють і не знають, чим займаються їхні колеги в регіоні. Я думаю, що тут є декілька причин. Одна з них – брак ресурсів для жіночих організацій. Вони, начебто, готові співпрацювати, але відчувають одна в одній конкуренток.

Можливо, ще не виникало великої потреби в комунікації. Але зараз жіночі організації наблизились до усвідомлення: без співпраці буде дуже важко досягти результатів. Супротив з боку антигендерних рухів, релігійних організацій, тиск на жіночі організації зростає. Скажімо, коли у Верховній Раді розглядали законопроект щодо заборони абортів, усі жіночі організації разом сказали «ні». Я думаю, що це  мусить спрацьовувати й надалі, а не тільки тоді, коли ситуація вже є гострою. Адже є прикрі випадки, коли жіночі організації не підтримали інші рухи, скажімо, за права ЛГБТ-спільнот.


У який час активізуються жіночі організації? Які зміни у суспільстві цьому передують?

Приміром, Стамбульська конвенція показала: якщо ми не будемо виходити єдиним фронтом, результату не буде. Жіночі організації діяли розрізнено: хтось працювали з депутатським корпусом, хтось намагалися донести розуміння важливості ратифікації. Але зрештою, церква виявилася сильнішою. Вона натисла так сильно, що депутати не ухвалили.

У приватній розмові депутати зізнаються: «Поки жіночі організації роздають свої брошури і підвищують обізнаність, ті дзвонять на наші телефони і розказують, що ми мусимо покаятись і не голосувати за все, що має слово  «гендер». Тому ми в цьому плані повинні брати приклад з церков, які, з одного боку, є різними, але, за потреби об’єднуються і виступають єдиною силою проти гендерної політики, роблять це, і дуже ефективно.




Які ви бачите методи впливу?

Однозначно співпраця з депутатським корпусом напряму – дієвий спосіб. Зараз до діалогу відкрите Міжфракційне об’єднання «Рівні можливості», що готове підтримувати жінок. Потрібно більше працювати з жінками на місцях, тому що часто трапляється, що самі жінки не підтримують ідеї активної участі жінки в політиці, аргументуючи це «брудною» справою та необхідністю більше уваги приділяти родині і дітям, а не лізти в політику. Тож це розуміння треба змінювати.

Та доки гендерні питання будуть лише жіночими – нічого не зміниться, треба доносити чоловікам, що підхід гендерної рівності важливий для всього суспільства і від цього виграють як жінки і дівчата, так і чоловіки і хлопці.


«Громадські організації не можуть охопити всі питання внутрішньо переміщених осіб»


Зараз топовий напрямок активізму – проблеми переселенок. В Україні так склалося, що проблеми ВПО переважно вирішуються за допомогою громадських ініціатив. Скажіть, чи повинно так бути? Чи є моменти, які повинна перекласти на себе держава, і які не можуть ефективно вирішуватися громадськими організаціями? І навпаки.

З початку військового конфлікту Український жіночий фонд в різних регіонах працює з жінками, які були змушені тікати від війни.  «Нові мешканки» – величезний ресурс для громад, вони дуже активні, цілеспрямовані, прагнуть змін. Багато з них приїхали з великих міст, де мали комфорт, урбаністику, доступ до інформації, послуг. Переїхавши в маленькі міста і села, вони стикнулися з нестачею таких умов і зачасту мають бажання покращити життя в приймаючих громадах. Але як показав наш досвід, ВПО не вдається вийти на владу напряму. Жінки розповідали, що до участі в наших активностях намагалися самотужки звертатися до влади та доносити свої проблеми, але їх не чули. А зараз, після відповідного навчання з ефективних комунікацій, адвокації, прав людини, вони почуваються впевненими у собі, знають до кого звертатись, які важелі задіяти, і до них ставляться інакше - прислухаються, запрошують на обговорення, що стосуються розвитку громади.

Громадські організації відіграють величезну роль у побудові діалогу між внутрішньо переміщеними особами і владними структурами, допомагають доносити проблеми, відпрацьовують ефективні,  інноваційні моделі вирішення питань, які можуть успішно поширюватись і реалізовуватись в інших областях України.




Я помічаю, що дедалі більше молодих дівчат долучаються до громадської діяльності. Чи стає активізм молодшим»?

Однозначно! П’ятнадцять років тому – це була інша якість жіночих організацій, інші бачення, стратегії. Зараз підросло покоління, що народилося в незалежній Україні. Воно вже здобуло у вихованні і навчанні інші цінності. Несправедливість, яку вони бачать стосовно жінок, штовхає їх приходити в активізм. Ми можемо багато говорити, що ми рухаємося до європейських цінностей, декларувати їх, але на кожному кроці ми стикаємося з дискримінацією, із зневажливим ставленням до жінок, з нерівністю. Авжеж, дівчата та молоді жінки на це реагують і приєднуються до феміністичного руху… І це не означає, що вони відмовляються створювати сім’ї і виховувати дітей (у чому часто звинувачують феміністок). Це означає, що вони хочуть професійно реалізуватись у житті, сповідують демократичні цінності та недискримінаційні підходи і прагнуть досягти цього в своїй країні.


Як Ви вважаєте, чи є різниця у якості активізму молодого покоління і більш зрілого?

Я би говорила не про різну якість, а про різні підходи. Однозначно молоді активістки діють рішучіше, використовуючи інноваційні засоби і креативні ідеї. Вони дійсно приносять новий погляд. Але більш зріле покоління володіє неоціненним досвідом, знаннями, напрацюваннями, інституційною пам’яттю. Посилення співпраці між активістками різних поколінь дасть якісно новий результат у досягненні гендерної рівності та впливатиме на сприйняття суспільством феміністичного руху як об’єднаного, різноманітного та ефективного.


Чи відрізняється мотивація у більш зрілого покоління, яке зараз приходить в активізм?

Жінки приходять в активізм з різною мотивацією: дехто після відповідного навчання дивиться на світ через «гендерні окуляри» і усвідомлює результати та вплив гендерної нерівності на їхнє життя, життя близьких для них людей і хоче змінити ситуацію, дехто  «закохується» в громадську діяльність і хоче впливати на існуючу ситуацію, дехто просто підтримує акції жіночих організації через відчуття солідарності та причетності.  До наших активностей на сході України приєдналась жінка з бізнесу: залишила бізнес на чоловіка і сина, а сама активно поринула у громадське життя. Вона все життя розуміла, що хоче робити щось більше, але не розуміла, що саме. Лише зараз усвідомила, що треба йти в громадську активність, бо тут вона може бути корисною.



«Жіночий рух не гомогенний в Україні»


Є різниця у запиті і потребах жінок з різних регіонів України?

Як показала самооцінка жіночого руху, яку УЖФ робив за кластерною системою минулого літа, активістки з різних регіонів - західного, південного, східного і північно-центрального регіонів - мають як багато спільних потреб, так і є індивідуальні.

Ми дійсно побачили, що потреби відрізняються. Якщо в одних регіонах ми чули, що питання безпеки не є актуальним, то, наприклад,  в південному регіоні жінки зазначали, що воно актуальне. Ми, в силу останніх подій, нападів на правозахисниць, бачимо, що це питання стає актуальним в Україні, хоча раніше правозахисні організації почували себе більш безпечно.

Усі регіони відзначили, що не вистачає співпраці, але стосовно лідерства думки розділились: одні говорили, що лідерство достатньо сильне в жіночих організаціях, і це є плюсом, другі вказували на те, що в жіночому русі лідерство слабке і потребує підтримки.. Багато говорили про важливість співпраці з іншими рухами, підрухами, про безпеку, загальний порядок денний. Пріоритетними напрямами, що потребують посилення, визначили співпрацю та інфраструктуру підтримки.

Для нас було дуже важливо залучити активісток різних поколінь до самооцінки, оскільки протягом тривалого часу відбувалися дискусії щодо труднощів співпраці і розбіжностей у поглядах, розумінні та баченні розвитку жіночого руху між молодими активістками та більш старшого покоління. Але результати самооцінки показали, що думки молодих феміністок і досвідчених про слабкі та сильні сторони, пріоритети жіночого руху в Україні співпали майже на 100%. Ми зрозуміли, що проблема полягає у недостатку діалогу і спілкуванні, тому будемо сприяти створенню простору та можливостей для діалогу та співпраці між феміністками різних поколінь. Результати опитування були відкритими, аби організації використовували їх для своїх цілей, планування, спілкування з потенційними донорами тощо.

Наступного року ми плануємо провести більш поглиблену самооцінку та побачити,  чи змінилася ситуація.

Жіночий рух не є гомогенним в Україні. Не можна сказати, що він приблизно знаходиться на одному рівні в різних регіонах. Є дуже активні регіони, але є і регіони з меншою активністю. Ми намагаємось застосовувати індивідуальний підхід і спрямовувати більше нашої уваги та підтримки тим, хто найбільше її потребує, щоб дати жіночим організаціям можливість проявити себе, стати більш видимими.




УЖФ функціонує також в Молдові і Білорусі. Чи знаєте Ви, як там діє жіночий рух і, власне, які виклики стоять перед ним? Чи успішно їх долають?

Наразі УЖФ не є активним в Білорусі. Це рішення було прийнято Правлінням Фонду через ряд причин, які не сприяють наданню підтримки білоруським жіночим організаціям. Раніше вони брали участь у конкурсах, отримували від нас фінансову підтримку. Та кілька років тому масово почали відмовлятися від грошей на проекти через пильну увагу державних структур та необхідність реєструвати отриману допомогу в державних структурах, що є бюрократичним і доволі виснажливим процесом. До того ж, наразі допомога з України знаходиться під подвійним наглядом і інтерпретується як потенційно небезпечна, яка може занести вірус революцій в країну.

Там є прогресивні організації, які багато роблять, але свою діяльність не демонструють відкрито. Вони можуть безпечно і відкрито говорити про жіночі ініціативи, що не викликають особливого інтересу з боку держави або підтримуються нею - жіноче здоров’я,  домашнє насильство тощо, але не говорять про жіноче лідерство, політичну участь, права ЛГБТ-спільнот. Ми дуже сподіваємось, що ситуація зміниться і ми зможемо надавати підтримку жіночим організаціям Білорусі знову.

Стосовно Молдови. Там ми працюємо і підтримуємо як молодих правозахисниць, так і досвідчені організації. В основному свою діяльність організації спрямовують на протидію насильству щодо жінок - там дійсно жахливо із цим. Ми спілкувалися з багатьма організаціями, і жінки, які там працюють, постійно ділились з нами своїм негативним досвідом щодо насильства: «Мене ледь чоловік не вбив, тому я допомагаю жінкам»,  «мою бабусю чоловік убив, тому не хочу, щоб це повторилось зі мною». Також актуальним напрямком роботи є посилення економічної спроможності жінок, так як країна стикнулась з серйозною проблемою виїзду молоді з країни у пошуку кращого життя. Окрім цього, жіночі організації потребують посилення їхньої організаційної спроможності та набуття навичок адвокації для вирішення актуальних питань для жінок.


Матеріал створений за підтримки Українського жіночого фонду і Фонду імені Гайнріха Бьолля, точка зору яких не обов'язково збігається з авторською.

Авторка: АЛІНА КУРЛОВИЧ, ВЛАСНА КОРЕСПОНДЕНТКА ГІАЦ «КРОНА»