ЛЮБОВ МАКСИМОВИЧ: «Мої улюблені проекти – ті, що дають можливість жінкам самореалізуватися»




Одна з найвідоміших громадських організацій у Львові. Усі, з ким я зустрічалася, говорили: «А ви чули про «Центр “Жіночі перспективи”»? Їхня діяльність вийшла далеко за межі типових для України реалій. А керівниця та засновниця організації Любов Максимович ще з 1998 року усім серцем вболіває за свою справу, за жінок, яких бере під крило центру та тих, кого витягує зі складних життєвих ситуацій. Пані Любов – викладачка Політехнічного університету, бізнес-вумен, засновниця першого в Україні бізнес-інкубатору, яка залишила все – й пішла в громадську діяльність.




– Як так склалося, що ви вирішили стати громадською активісткою, ви ж були досить успішною в вузі?

– Сьогодні ситуація не така, як двадцять років тому. Такої активності у напрямку жіночого руху тоді не було. Коли я, працюючи у виші, просуваючи інноваційні ідеї, почала відчувати “скляну стелю”, то зрозуміла, що треба щось змінювати. Під час стажування в Америці я зацікавилася діяльністю жіночих громадських організацій і зрозуміла: якщо ви хочете чогось досягти, потрібно об’єднуватися. Повернувшись в Україну, спільно з жінками-однодумцями ми створили жіночу організацію. Час був складний, з високим рівнем безробіття, яке мало «жіноче обличчя». А зараз в Україні дуже багато жіночих громадських організацій. Якщо 20 років тому цей рух нагадував броунівський, то сьогодні вже структуровані з певними напрямками професійні громадські жіночі організації та рухи. Якби не вся робота, проведена протягом цих років, сьогодні ми не побачили б системну діяльність політикинь, прийняття нових законів, які спрямовані на забезпечення рівних прав та можливостей чоловіків та жінок в усіх сферах життя в Україні.

Протягом цих років наша організація стала однією з провідних жіночих організацій в Україні, яка системно працює та сприяє впровадженню ініціатив, спрямованих на забезпечення гендерної рівності, подолання насильства в сім’ї та торгівлі людьми, підтримки підприємницької діяльності та працевлаштування жінок. Ми також активно підтримуємо громадські ініціативи. Протягом цих років організація ні на день не припиняла своєї діяльності.

– Розкажіть про улюблені проекти.

– Щойно ми завершили проект «Українська регіональна платформа громадських ініціатив», що фінансувався Європейською комісією в Україні. У рамках цього проекту ми надавали підтримку, а саме – мікро-гранти для організацій та ініціативних груп, що були створені після 2013 року.

Спільно з нашими партнерами ми надали понад 120(!) мікрогрантів у 15 областях України. Це один з найулюбленіших проектів, бо ми працювали з великою кількістю людей, які прагнули втілити у життя свої проекти та ідеї. Усі показники та очікування, які були закладені в проекті, були виконані, а організації сьогодні успішно розвиваються, співпрацюють та мережуються між собою.

Ми робимо багато для захисту прав переселенок, проводимо психологічні консультації, тренінги з бізнесу та працевлаштування. Значну увагу ми приділяємо навчанню лідерських навичок для жінок. У нас є власне соціальне підприємство «Рукомисли». Сьогодні ми проводимо заходи, які сприятимуть активізації львів’янок, спільно з мерією міста завершуємо роботу над гендерним портретом міста.

Загалом, усі мої улюблені проекти – ті, що дають можливість жінкам самореалізуватися. Не тільки, щоб вона вийшла з кризової ситуації, але і знайшла можливості для свого саморозвитку та удосконалення. Часом бувають ситуації, що зустрінеш жінку, а потім у розмові вона каже: «Ви знаєте, у мене була складна ситуація, а тоді я вперше прийшла до вас у центр і мені у Вас допомогли». І мені це приємно. Отже, ми все правильно робимо!





– Можете пригадати таку історію жінки?

– Якось до нас прийшла жінка, яка вже не хотіла жити через побої чоловіка. Довгі роки сімейного життя вона нікому не розповідала про це, бо, коли приходили друзі, батьки, знайомі, він був доволі милим з нею. Усе, що вона чула від рідних, друзів – це: «Який у тебе чудовий чоловік», «Як він до тебе гарно ставиться». Але щойно зачинялися двері, у квартирі ставалося насильство. Ця жінка вже не бачила виходу. Одного разу вона почула наш виступ по радіо й прийшла у центр. Тут вона отримала психологічну та юридичну підтримку, згодом розлучилася з чоловіком і почала життя по-новому. І сьогодні вона вже успішно володіє власним бізнесом.

Або ж історія переселенки. Ми спільно з Департаментом соціального захисту Львівської ОДА за підтримки Міжнародної організації з міграції приймали у Львові перші 500 родин та надавали їм гуманітарну та іншу підтримку. Кілька жінок зі Сходу України навчалися у нас на курсах у соціальному підприємстві “Рукомисли”. Це була арт-терапія: малювали й робили вироби, це їм допомагало відновитися. Перша майстерня розташовувалась біля аеропорту. Якось, коли злітав літак, одна з жінок раптом сховалася під стіл. Виявилося, що вона жила біля аеропорту й бачила напад на Донецький аеропорт. У неї була колосальна психологічна криза. Ми розширили можливості адаптації для жінок та шукали програми перекваліфікації, працевлаштування для них.

Ми маємо довготривалі партнерські стосунки з Львівським міським та обласним центром зайнятості, Департаментом економіки Львівської міської ради та іншими державними та громадськими організаціями. Така співпраця тільки створює кращі можливості для адаптації жінок, що опинилися в кризових ситуаціях.

Минуло кілька років. У нас знову з’явилася можливість допомогти. Ми одній з них зателефонували й повідомили про це, а вона відповіла: «Сьогодні я вже стою «на ногах». Допоможіть тим, кому ще важко сьогодні».






– Які поради ви могли б дати жінці, щоб вона могла знайти себе та «стати на ноги»?

– Кожна людина має право на самореалізацію. Хтось може відчувати, що її покликання – бути хорошою мамою, а хтось – що головне у житті досягти успіху в кар’єрі. Я б побажала жінкам, щоб вони знаходили час на самовдосконалення. Треба ставати більш активними в житті. Українські жінки жертовні. Я бачу, який потенціал вони мають, але він не реалізований. Часом причиною є страх неуспіху та занижена самооцінка.

– Звідки це береться?

– Є багато стереотипів і застережень. «Я не можу цього зробити, бо я жінка». «Бути успішною у бізнесі? А що сусіди скажуть?! Що подумають люди?!»  Якщо жінка є керівницею,, а дитина захворіла. На неї можна здійснювати тиск та подвійно дискримінувати. З одного боку, сказати: «Ти не зробила добре свою роботу, бо в тебе дитина хвора». А з іншого: «Ти не доглядала за дитиною, бо сиділа на роботі!» Знаєте, ось це все накладає на дії жінки певний відбиток.

– Що порадите жінкам, що робити в такій ситуації? Наведіть кілька прикладів тиску та протидії.

– Є певні техніки. Я би їм радила шукати та вчитися. Я проводжу тренінги, під час яких розповідаю жінкам, як виходити із ситуацій тиску. Вони проектують мої приклади на себе й кажуть: «О! Так це був тиск!».

Наприклад, депутатська комісія. Вирішується питання виділення земельної ділянки для бізнесмена. Склад комісії: 6 чоловіків та 1 жінка. Ця жінка має аргументи: вона говорить, що виділення тієї землі є неправомірним, бо вона знаходиться на території парку. Її підтримують два депутати. Питання довго обговорюється, а тоді керівник комісії каже: «Слухайте, ми вже тут три години засідаємо, давайте-но, переїдемо кудись і продовжимо!?». І до неї: «Ти з нами не підеш?» Звісно, що до бані вона не піде.

Це можна розглядати, як певний тиск на неї. Що робити цій жінці?! Вона розуміє: це тиск, її ізолюють, щоб протягнути питання. Вона повинна сказати: «Шановні, ми депутатська комісія, ми всі вибрані від представників/-иць нашої громади. Ви можете винести рішення. Але в такому разі, я завтра роблю прес-конференцію та повідомляю, як “протягувалося” рішення питання, де депутатська комісія була під час вирішення цього питання».

Або, наприклад, приходить молода керівниця громадської організації на комісію, де розглядаються питання виділення грантових коштів з бюджету області. Вона є членкинею комісії, до складу якої входять представники/-иці інших ГО, які вже мають сталі стосунки з владою та мають свої погляди на цей розподіл. І там вона бачить, що вже голосують, ще і несправедливо. Вона каже: «Я перепрошую, але тут є інші організації, які мають ефективніші проекти і їх треба також розглянути». Їй відповідають: «Ти ще молода, попрацюй з нашого, а потім вже будеш нас повчати». Це теж певна форма тиску на молоду жінку. Як їй поводитися?!

Вона повинна сказати: «Ми з вами в одній комісії. Ми достатньо професійні, щоби я мала право голосу, як і інші члени комісії. У даному випадку мій вік не має відношення до питань, які ми сьогодні вирішуємо!» Вона таким чином цю ситуацію скоректує і поставить на місце членів/-кинь комісії.






– Будучи викладачкою Політехнічного вишу, ви першою в Україні створили бізнес-інкубатор. Як у вас виникла така ідея?

– Ідея моя виникла ще 1993 року після поїздки до Америки, де моє життя кардинально змінилося. Я інакше почала дивитися на те, що робиться у державі. Тоді було відчуття, що маркетингу і менеджменту у нас не буде ще багато років.

Усі зміни, які я робила в інституті, мали вигляд приблизно такий: від’їжджає потяг і ви встигаєте тільки в останній вагон. Але потім, коли я вже створювала інкубатор, було відчуття, ніби я біжу далеко попереду цього потяга.

Сьогодні Інкубатори – це модно. Двадцять років тому навіть з цього слова сміялися. Ніхто не розумів, про що йде мова. Я це бачила за кордоном і знала, наскільки важливо отримувати допомогу, коли ви робите Стартапи. Тоді не було сприятливого середовища, а під словом “підприємництво” розумілася виключно торгівля. Я хотіла допомогти людям, які прагнуть почати інноваційний бізнес, послуги, виробництво. Ми починали та підтримували як студентів/-ок, так і викладачів/-ок.

– Мені здається, що після повернення і початку змін, ви стикалися з подвійною дискримінацією…

– О-о-о, з потрійною! (сміється, - ред.) Я завжди казала: я зробила би значно більше, якби не було цього потрійного спротиву. Дискримінація полягала в тому, що я – жінка, що я робила щось геть інноваційне, був спротив, бо люди не розуміли, що може бути успіх. Потім з'являються впливові люди, яким не подобається твоя діяльність. Я завжди кажу жінкам: якщо ви починаєте щось робити, ви повинні вірити у це і бути переконаними, а також постійно удосконалюватися та бути готовими долати перешкоди. Якщо ви будете сумніватися, вас оті перешкоди зламають.

Людина може мати 20 років досвіду, а може отримати двадцятикратний досвід за рік. Важко сказати, у кого досвіду буде більше. Але потрібно зрозуміти, що це за супротив, треба вміти протистояти тиску і знаходити можливості, щоб вийти з цієї ситуації.

Так і в родині було… Чоловік не завжди розумів мою діяльність, йому хотілося, щоб я була побільше вдома. Але з часом він побачив: те, що я роблю – важливо.

– Що вам допомагало?

– У мене весь час було відчуття, ніби я можу зробити більше, ніж я роблю. І сьогодні воно мене не полишає. Ти бачиш, які зараз стоять виклики в Україні, як усе змінюється у часі, і тобі хочеться встигнути ще докластися до цього, щоб у країні було краще жити.


Сьогодні ГО «Центр «Жіночі перспективи» входить до Мережі Хабів громадянського суспільства України, яка системно та ефективно впливає на розвиток громадянського суспільства, соціальну згуртованість, дотримання прав людини, демократичні зміни та посилення спроможності громад.




Матеріал створений за підтримки Українського жіночого фонду і Фонду імені Гайнріха Бьолля, точка зору яких не обов'язково збігається з авторською.

Авторка: АЛІНА КУРЛОВИЧ, власна кореспондентка ГІАЦ «КРОНА»