ІРИНА ХАРЛАМОВА: “Я була тією жінкою, яка, зустрівши співтовариство і побувавши на тренінгах, змінила своє життя”

Дніпрянка Ірина Харламова – переселенка, мама маленької донечки, феміністка, реалізує проекти, спрямовані на жінок. У громадську діяльність вона прийшла кілька років тому…



Ірині та її родині довелося починати все з початку після переїзду з Донеччини, і це, на перший погляд, не унікальна історія. Нове місто, знайомства, робота та питання: куди далі? Спочатку Іра пристала до лав соціальних працівників. Там вона чула тисячу й одну історію від таких саме, як і вона, про їхні проблеми та потреби. Жінка помітила, що оформлюють усю потрібну документацію, бігають з інстанції до інстанції лише жінки. «А де ж чоловіки?» – запитувала Іра в себе. І знайшла відповідь. У цей час чоловіки дають раду своїм переживанням у зв’язку з вимушеним переїздом… А чому так сталося? – бо вони не такі гнучкі до змін, бо їм починати все заново складніше, бо там, за плечима, залишилися і підприємства і квартири. Вона це помітила і на власному чоловікові, який, до речі, на батьківщині також займався громадською діяльністю. Він тренував команду з волейболу сидячи, і досить успішно, адже команда брала участь у міжнародних змаганнях.

– Жінку під час переселення можна порівняти з равликом, який несе на собі величезний будинок. Чоловік замкнувся у собі, у спогадах, а жінка змушена піклуватися і про роботу, і про сім'ю, ходити шукати якусь підтримку і працювати, – розповідає Ірина Харламова.

Після того Іра потрапила на кілька заходів, що були спрямовані на жінок. Перший – Форум-театр, де розповідали історії переселенок, а другий – від проекту «Розірви коло», що був спрямований на подолання насильства у родині. Вони змінили курс життя Ірини. Жінка пригадувала дитинство і насильство у сім’ї – тоді їй здавалося, що це стосується лише її родини. А після цих заходів побачила, що насправді насильство в сім’ї – це справжнє нашестя. На цих же заходах вона дізналася про гендерну несправедливість щодо жінок – в оплаті праці,  домашній роботі, обов’язках, у піклуванні за дітьми тощо.

– Сказати, що ось я нічого не бачила, а тут взяла і побачила – ні. Просто не замислювалася над проблемами жінок, не усвідомлювала масштаб проблеми, – розповідає Іра Харламова. Моя дорога в громадському секторі та активізмі тільки-но починається. Я не можу сказати, що у мене величезний досвід роботи в проектах, але я була тією жінкою, яка, зустрівши співтовариство і побувавши на тренінгах, змінила своє життя. Якби я не побувала на форум-театрі для жінок, я б не захотіла зробити свою першу виставку, – розповідає Ірина.



Мова йде про «Жіночі історії в переселенні. Дніпро» – це перший проект Ірини. За задумом жінки героїнями проекту мали стати п’ять жінок, у тому числі дві, які відмовилися «світитися», із ромської спільноти. Тож Ірина розказала історії переселенок із Маріуполя, Донецька і Криму. Їм причепили камери, що знімали все, що вони робили впродовж певного часу. А потім з ними записали інтерв'ю про дім, переселення, історію родин тощо. Таким чином Іра хотіла змусити глядацтво прожити в чужому тілі чужу історію. А у підсумку зробили виставку в галереї «АртСвіт», де для кожної історії був віддалений куточок, навушники та екран.



У подальшому Іра хоче розширити цей проект географічно й записати жінок з інших міст України, а також переселенок-емігранток. Хоче дізнатися, у які умови вони потрапили там, та з якими проблемами вони зустрічаються.

Ірина також була координаторкою у проекті з жінками та для жінок від ГО "Театр для діалогу", де вже організовувала форум-театр для місцевих активісток, переселенок та влади, яких вчили комунікувати, аби вирішувати спільні проблеми. Їх вчили також креативним адвокаційни кампаніям, акціям прямої дії.

– Після цього проекту у мене залишилася історія, що гріє мені душу. Учасниця, повернувшись після нашого заходу до себе у місто Новомосковськ (Дніпропетровська область – ред.), застосувала знання на практиці.  Якось у населеному пункті вимкнули воду через борги комунального підприємства. Активістка зібрала ініціативну групу, яка біля супермаркету на фліпчартах збирала підписи проти вимкнення води. Усе фотографували й викладали у Фейсбук. До вечора їм воду вже увімкнули, – пригадує Ірина Харламова.

Наразі представники/-ці громадського сектору полюбляють адвокаційні кампанії. Ірина пояснює, вони стали популярними серед громадського середовища через глобальну політику. Зараз в усьому світі йдуть процеси, які спрямовують, зокрема жінок, відстоювати права. Також на це вплинуло підписання угоди із Асоціацією Європейського Союзу, адже Україна зобов'язана розділяти їхні цінності.

– Ми, як країна, що прагне жити в європейському співтоваристві, не можемо сказати: «Ми хочемо з вами, але ваші закони нам не сильно підходять. Тут у нас рада церков проти, тож ми ще посидимо трохи». До української влади немає довіри з боку суспільства. Працювати потрібно або разом, або ніяк, бо громадські організації можуть тягнути якісь процеси, як волонтери під час війни. Але вони не можуть все. Влада дуже довго може придумувати правила гри, але при цьому, якщо немає прив'язки до народу, народ просто не сприйматиме ці правила. У цей момент, коли влада змінилася, є розуміння, що настав час будувати діалог, щоб правила писалися не тільки для тих, хто їх пише, а був зв'язок з реальністю, – пояснює необхідність адвокацій Ірина Харламова.

Громадська діяльність завжди потребує чимало сил та часу. Багато жінок, які давали мені інтерв'ю, казали, що для того, аби займатися активізмом, слід мати людину, яка закриє тил, доглянувши дитину, візьме частину хатніх обов'язків на себе. Ірина також підтверджує ці слова й каже, що зараз більше часу їхній доньці приділяє чоловік. Коли ж вони обидва зайняті, але є можливості для особистісного або професійного розвитку, то просять про допомогу батьків. До речі, батьки Ірини не знають деталі її діяльності. Ще зі студентських років дівчину тягнуло взяти участь у різних акціях протесту або виступах за права, та її батьки завжди зупиняли.

– У моїх батьків позиція дуже проста: не висовуватися. Вони мені говорили: “Куди ти підеш? Навіщо воно тобі треба?”, “Сиди вдома, нікуди не ходи – це небезпечно!”. Не можу сказати, що я зараз особливо ділюся з батьками тим, чим займаюся. Але вони приблизно розуміють, – розповідає Ірина.

Серед нюансів роботи у цій сфері, з якими Ірина наразі не зовсім здружилася, це: шквал нескінченних задач; як правило, безкоштовна праця та небезпека.

– Не відкриття, що у нас активізувалися праворадикальні організації, які зривають заходи. Часом провести івент може бути просто небезпечно. "Фемінізм" і "гендер" продовжують бути страшними словами, що лякають багатьох людей. Тому найвагоміша проблема – де знайти ресурси і сили, аби піти і щось зробити? Коли дивишся, як нападають на організації чи інших активісток і наносять їм фізичну шкоду, виникає питання: чи дійсно я готова виходити на вулицю із заявами? – міркує Ірина.



Та поки що переважує бажання жити у країні, де не будуть дискримінувати цілі групи населення. І єдиний мотиватор її діяльності – це створення сприятливих умов для розвитку кожної людини, незалежно від статі, віри, кольору шкіри, етнічності. У громадській діяльності Ірина найбільше цінує розширення її горизонтів, знання, можливість навчатися та розуміти причини тих чи інших процесів у суспільстві.

– Я прагну до суспільства, що буде комфортним і безпечним  для людей. Щоб люди отримували якісні та необхідні послуги, допомогу. Аби я в майбутньому не стала частиною групи, яку дискримінують. Розумію, що зараз суспільство в чомусь відмовляє різним групам, а потім ти, або твої рідні опиняються в одній з цих груп й тебе також будуть дискримінувати. Я б хотіла бачити наше суспільство спорідненим, що охоплює всі групи, – каже Ірина Харламова.


Матеріал створений за підтримки Українського жіночого фонду і Фонду імені Гайнріха Бьолля, точка зору яких не обов'язково збігається з авторською.

Авторка: АЛІНА КУРЛОВИЧ, ВЛАСНА КОРЕСПОНДЕНТКА ГІАЦ «КРОНА»