Удвох із колегою ходимо по торговельному майданчику. Він усе ніяк не може зрозуміти, чим я займаюсь. — Гендер, гендер — кривиться він. А що воно таке? Сам же нещодавно виступав проти засмічення української мови, засилля всіляких іншомовних слів, а тут, бач, сам повсюдно використовує...

Уже хвилин сім стоїмо біля прилавку. Продавщиця, як завжди кволо, по-радянському, шукає кудись задіваний нею, вимушеною вантажницею, пральний порошок. Сам водночас думаю, як найпростіше пояснити товаришеві значення «заморського» слова.

Нарешті довгоочікувана пачка перебирається до моїх рук. «На автоматі» читаю напис «Шановна пані!». Далі цього звернення мій погляд не рухається. Простягаю пральний порошок колезі. Прошу прочитати текст. Кілька секунд він вивчає слова. Знизує плечима, мовляв, що тут я знайшов особливого чи то пак нового?!

— Якщо нічого не помітив, то крокуємо далі, моя «шановна пані», — додаю тільки-но вичитану фразу. Колега здивовано дивиться на мене: Коль, ти чого? Яка пані?..

Перепитую вдруге. Тепер пальцем підкреслюю фразу на пачці — «Шановна пані!». Бачиш, пояснюю, у нас пранням, виявляється, займаються лишень жінки. — А ми з тобою, значить «жіночою» роботою... — поступово розуміючи про що я, риторично виголошує він у повітря.

— А от учора ти мені показував оголошення в газеті, де чорним по білому було написано, що в нічний клуб чоловікам вхід платний, а жінкам безкоштовний. Пам'ятаєш? — веду розмову далі. — Так, звісно, — відповідає він. — Так от я займаюся гендерними питаннями, тобто, аби як чоловіки, так і жінки мали однакові (рівнозначні) можливості доступу до будь-яких суспільних ресурсів, у будь-якій сфері. Бачу, що товаришеві це стане зрозумілим, тільки якщо йому навести конкретні приклади.

Наступного дня запрошую колегу до себе додому. Пояснюю, мовляв, так і так, потрібна твоя допомога, оскільки хочу… влаштуватись на роботу. На обличчі друга спостерігаю німе питання: «Що сталося?». — Не так багато вакансій зараз головних редакторів, Миколо, це ж шукати й шукати. Краще вже по своїх – кинути запит…

— Власне, мене не цікавлять журналістика, рекламний бізнес тощо. Думаю, у вихователі піти у дитсадочок. Пам’ятаєш, як у школі мені пророкували саме цю діяльність?! Щоправда, бачили шкільним учителем, продовжувачем відомого педагога Сухомлинського. А чом би й ні?

Дві філіжанки чаю перемістилися з кухні до комп’ютера. По черзі проглядаємо сторінки спеціалізованих сайтів з пошуку роботи. У «Пошуку» набираємо ключове словосполучення «вихователь дитсадка».

— Диви, а вакансій чимало, — щиро дивується мій друг. — Приватні, державні чи які вони тепер – вибір доволі великий. І не тільки в дитячих садочках…

Копіюємо все, що знайшли.

«Потрібен вихователь дитячої кімнати. Робота постійна. Повний робочий день. Вимоги: жінка, від 25 до 55 років, середня спеціальна освіта».

— Щось не розумію, — дивується колега. — Якщо потрібна жінка, то чому пишуть «вихователь», а не «вихователька»?!

Крокуємо далі.

«Потрібен репетитор-вихователь — 200 грн./день. Постійна робота. Повний робочий день. Вимоги: жінка…».

«Потрібен репетитор з англійської мови — вихователь для дитини (хлопчик 6 років), молода, охайна жінка (можна студентка) приємної зовнішності, з високим рівнем інтелекту і правильним світоглядом (в Євроатлантичному розумінні)…».

«Педагог. Постійна робота. Вимоги: жінка до 40 років, вища освіта…».

У колеги змучений вигляд. Він ніби читає і не розуміє оголошення. Нарешті його великий палець здіймається догори: надибав підходяще, Миколо, гарне. Якраз для тебе.

«…Потрібен педагог навчальних класів, вихователь дитячого садка. Звертатися до Наталії Володимирівни…».

Слухавка біля вуха, набираю номер. На іншому кінці бадьорий жіночий голос «альокає».

— Добрий день Вам! — вітаюся.

— Навзаєм.

— Я з приводу вакансії «вихователь дитсадка». Можна уточнюючи запитання поставити до Наталії Володимирівни…

На іншому кінці пробуркотіли щось незрозуміле. Видно, що це прохання застало жінку зненацька.

— Перепрошую, — сказали у трубці, — а ви для кого цікавитеся?

— Певно, що для себе. Можливо краще під’їхати до Вас на співбесіду? Що з собою потрібно мати?

— Вибачте, — продовжив жіночий голос, — але ця вакансія не для Вас.

І далі все ще розгублено додав:

— Тобто ця робота не для чоловіків…

А далі було чути вже два голоси. До кладення трубки тимчасова співбесідниця встигла комусь сказати: «Зовсім обалдєлі. Чоловік хоче бути вихователем… Це щось новеньке…».

Я сидів і ображено дивився на монітор. Колега мінорно перебирав камінці на чітках.

Протягом наступних двох годин ми зробили ще декілька дзвінків. Довелося чути як здивування, так і відверту неповагу. Слава Богу, збоченцем не назвали, та, мабуть таки, в кількох випадках подумали.

— Дохлий номер, — урвався терпець у товариша.

— Це знущання над чоловіками, — далі запально продовжив він.

Видно, що товариша дратувало вживане в оголошеннях слово «вихователь». Воно чоловічого роду, а на практиці виявилося, що «вихователь = жінка».

— Сьогодні зранку говорив з нашим спільним знайомим, Олексієм, керівником харківської медіа-групи, — розказує товариш. — Слово за слово, заговорили про набір співробітників. — Про чоловіків? — перебиваю.

— Про всіх — чоловіків і жінок, — не зрозумів він мене.

— Тоді й кажи «співробітників та співробітниць», — навмисне виправляю колегу…

— Він каже, що за наявності вільної вакансії, він переважно орієнтується на чоловіків. Бо у жінок все складніше. Вагітність — декретна відпустка, хвороби дитяти — відгули, сварка з чоловіком – мігрень. І це, не рахуючи пліток, інтриг, образ і скандалів, до яких небайдужа «слабка стать». Чоловік же лише ходить на роботу, де сумлінно виконує свої прямі обов’язки…».

— Дуже сумлінно… Сумлінність вже від статі залежить, а не всіх характеру конкретної людини? – риторично перепитую у товариша. — Особливо якщо напередодні напився, а зранку голівонька «бо-бо», — іронізую.

— У мене в одній із редакцій певні журналістки на раз обганяли колег чоловіків. Але це не було змаганням, хто кого: жінка чоловіка чи чоловік жінку. Залежало від професійності, особистих якостей людини. Зваживши на фінансові показники, колектив вирішив обрати керівницею відділу реклами Яну Шевченко… То ж передай Олексію, що нехай керується суспільними стереотипами, та не послуговується внутрішнім побоюванням «слабкої статі»…

У двері подзвонили. Нагодився Максим із сусідньої квартири. Знайомлю його з другом. — До речі, — згадую вчасно, — він зараз у декретній відпустці по догляду за дитиною.

— І як воно, виховувати маля? Чого вирішив? — питаємо у Максима.

— На таке «революційне», з погляду суспільних стереотипів, рішення було дві основні причини: по-перше, у мене менша, ніж у дружини, заробітна плата, по-друге, був досвід у догляданні дитини. До народження сина частенько доводилося залишатися з племінником, яким я опікувався від «А» до «Я».

А взагалі мені просто подобається бути з малим. Бо з дітьми наповнюєшся позитивом, а крім того набираєшся життєвого досвіду. Я от досі пам’ятаю, як прийшов у післяпологову палату до дружини, впевнено і спокійно взяв немовля на руки і раптом відчув, що на мене великими очима дивляться медсестри. Вони тоді ще перепитали: «Це справді ваша перша дитина?»…

— І як далі?

— За два місяці лишився з сином сам. З побутом частково допомагали батьки. Звісно, що без клопотів не обійшлося. Насамперед, я звикав до того, що розпорядок дня має бути повністю підлаштований під режим малюка, і замість «драйву», який завжди переживав на роботі, почав відчувати, що повністю опинився в ізоляції. Близько двох місяців «входив» у цей стан, і це було зовсім непросто. А через півроку зрозумів, що настала криза жанру — з ранку до вечора, від понеділка до понеділка, щодня, щотижня, щомісяця — одні й ті ж клопоти, підгузки, прогулянки, годування.

— На жаль, почали сваритися з дружиною, — продовжує Максим далі. — Цей період для мене був дуже важким. В якийсь момент я зібрав речі й пішов з дому. Ми прожили окремо кілька днів. І цей час виявився дуже потрібним. Як тільки моя психіка відпочила, я раптом зрозумів, що не можу пригадати причину нашої сварки. Відчув як неймовірно потребую любові дружини, сина, хочу бачити їх і бути з ними.

— Загалом, для мене приємними переживаннями була можливість постійно спостерігати за розвитком малюка. От, приміром, ще вчора він лежав тільки на спині, а нині спробував перевернутися. Ця секунда, вона вже ніколи не повториться у його і моєму житті, й від цього ти раптом відчуваєш такий прилив щастя, саме від того, що ти зміг це побачити. Найбільшу втому як рукою знімає. А далі — перша усмішка малюка, якого так любиш, його перше намагання щось вимовити… Цього не повторити.

— А якою була реакція друзів, колег, родичів на звістку про те, що ти йдеш у кредитну відпуску?

— Різною. Але коли ти приймаєш для себе рішення, обґрунтоване відчуттям відповідальності за того, кого любиш, то реакція суспільства не має значення.

— До речі, — втручаюсь у розмову, — сьогодні в європейських країнах дедалі більше чоловіків, причому реалізованих і самодостатніх, а не тих, кого життя викинуло на узбіччя, самі вирішують певний час виховувати дитину, тоді як мати працює. У декретну відпуску йдуть навіть перші особи західних країн, показуючи приклад своєму суспільству. У таких випадках у свідомості вибору сумніватися аж ніяк не доводиться.

Натомість у наших пострадянських суспільствах декрет батька сприймається як виняткова річ. ЯІ пояснюється радше слабкістю чоловіка і тиском жінки, як спосіб заховатися від реальності, а думка про те, що чоловік може абсолютно свідомо, не вимушено, обрати «активне батьківство» у рамки нашої «суспільної оцінки» не вписується. Зрозуміло, що традиції, ментальна пам'ять витворюють міцні стереотипні форми, які не припускають іншого розподілу ролей, аніж жінка біля плити, а чоловік – в офісі. І дуже мало подружніх пар можуть вільно і самостійно визначити, що і кому насправді краще вдається в цьому житті. А там ще бабусі зі своїм баченням…

Виходимо втрьох на вулицю, замислені. Дивлюся, а Максим вказує на заднє скло легковика. — Дивіться, хлопці, — каже він, — от поясніть мені, чому на цій наклейці зображено жіночу туфельку? Чому не використано «нейтральне» взуття, яке носять як чоловіки, так і жінки?
— Ну що, — питаю у колеги, — ти тепер на практиці розумієш, що слово «гендер» означає? Чи завтра містом прогуляємося?..