"ХайВей", "Народна правда", Микола Сухомлин, 23 жовтня 2009 року

Оксана КІСЬ: "Зміни в гендерній свідомості просто неминучі"

Інтерв’ю з головою Львівського Науково-дослідного Центру «Жінка і суспільство», експерткою Гендерної експертної платформи ГІАЦ "КРОНА", ученою, львів’янкою, Оксаною Кісь.

– Пані Оксано, сьогодні Ви – відома в Україні феміністка і громадська діячка. А як все починалось? І що є фемінізм для Вас?

– Не думаю, що можу назвати якусь точну дату чи факт, після чого я раптом вирішила стати феміністкою. Мабуть, я завжди була такою як є, лише довший час не знала, як назвати свій стиль життя і тому часами вагалася, чи поводжу себе «належно». Змалку дружила з хлопцями, які звіряли мені свої душевні тайни, грала з ними у «козаки-розбійники» і ніколи не почувалася «другосортною статтю». Ще школяркою була активісткою у піонерській організації та комсомолі, де й навчилася відкрито висловлювати та обстоювати свою позицію, набула лідерських навичок. З дитинства вважала, що хлопці та дівчата, чоловіки і жінки – то рівноцінні та рівноправні партнери, тому сприймала це як даність. Лише подорослішавши збагнула, що на практиці все далеко не так: до жінок – безліч вимог та обов’язків, а чоловікам – чи не усі права та вольності. Це мене не влаштовувало, то ж після одруження тривалий час разом із чоловіком намагалися вибудувати родинні стосунки саме на таких паритетних засадах. Це було нелегко, не обійшлося без конфліктів, адже він – із дуже традиційної родини. Проте воно було того варте, і тепер в особі свого чоловіка і сина маю повне розуміння та найбільш надійну підтримку своїх переконань. Для мене особисто фемінізм – це життєва філософія, стрижень мого світогляду, що проявляється насамперед у способі мого життя, з одного боку, та у науковій парадигмі моїх досліджень, з іншого. Попри всю розмаїтість фемінізмів, думаю наріжним каменем, що поєднує їх усі, є ідея рівноцінності та рівноправності людей не залежно від статі. Саме вона вмотивовує громадський рух та активізм, спрямований на боротьбу за (несправедливо обмежені) права жінок та за належну повагу до Жінки і Жіночого у культурі, або, кажучи іншими словами, супроти гендерної дискримінації, мізогінії, андроцентризму, що властиві патріархатному гендерному ладу.

– А чи є український фемінізм? У чому його відмінність від американського чи західноєвропейського?

– Одразу хочу застерегти, що чогось такого як «український» фемінізм не існує у тому сенсі, як нема і не може бути якогось єдиного американського чи європейського фемінізму. У феміністичному русі є багато напрямків і течій, що різняться як історично, так і за своїми цілями та засобами їх досягнення, формами діяльності, ідеологічними засадами, тощо. У короткій розмові неможливо навіть дуже лаконічно окреслити усі ці різновиди та пояснити їхні відмінності. Скажу лише, що у кожному окремому випадку певні феміністичні ідеї, організації, акції слід розглядати контекстуально – у зв’язку із соціально-культурним та суспільно-історичним середовищем, у якому вони виникають, розгортаються, набувають актуальності та занепадають. Жодна ідеологія, рух чи форма активізму не може бути механічно перенесена з одного контексту в інший і при цьому залишитися незмінними і так само дієвими. Імпортувати такі речі у, сказати б, „чистому вигляді”, скопіювати просто неможливо. Однак ключові ідеї, принципи, певні підходи, концепти цілком можуть бути запозичені та адаптовані. Власне, вони набувають свого сенсу, виявляють свою життєздатність (або навпаки – безплідність) тільки тоді, коли застосовані до конкретної ситуації, закорінені у місцеві умови, «районовані» (використовуючи термінологію рослинництва). Саме так я ставлюся і до ідей фемінізму на українському грунті. Впевнена, що тут вони не лише релевантні, але й вкрай потрібні! Сучасне українське суспільство у масі своїй засліплене фальшивими уявленнями про якийсь міфічний «одвічний матріархат», через що, начебто, фемінізм нам не потрібний: у нас, мовляв, споконвіку панує гендерна рівність. Та факти – вперта річ, і дані статистики та соціологічних досліджень невблаганно свідчать про дискримінацію жінок у всіх царинах – від сімейно побутової до громадсько-політичної!
На жаль, відрізана від світу залізною завісою, Україна не відчула другої хвилі фемінізму, яка сколихнула західне суспільство у 1960-70-х роках. Тоді активістки боротьби за права жінок не лише вийшли на вулиці, протестуючи проти подвійних стандартів у моралі, побуті, економіці, політиці. Важливо те, що незворотний тектонічний зсув стався у науковій парадигмі. За кілька десятиліть феміністська теорія та методологія стала інтегральною складовою суспільно-гуманітарних досліджень та вищої школи. Нова генерація, що здобувала освіту у 1990-х сприймає базові ідеї фемінізму як невід’ємну частину повсякденного життя. Усе це пройшло для українців непоміченим. Не маю власного досвіду здобуття і обстоювання гендерної рівності, жінки України часто не цінують те, що мають. Треба визнати, що багато з нас несвідомі своїх прав і не готові відкрито протидіяти їх повсякденним зухвалим порушенням. У нас нема ані навичок боротьби, ані відваги публічно протистояти дискримінації, яка має як очевидні, так і приховані форми. Скажу відверто: на мою думку, Україні гостро бракує фемінізму, бракує тих, хто здатен на повний голос, без вагань і недоречної сором’язливості „називати речі своїми іменами». Саме так визначила колись призначення фемінізму Соломія Павличко. Справді, у нас на щастя є чимало мудрих, працьовитих, сміливих і завзятих жінок, що з дня у день роками працюють на подолання дискримінації жінок та впровадження в Україні принципів гендерної рівності як у правовій, так і у практичній площині. Та запитайте, чи багато з них готові прилюдно визнати себе феміністками?

– Видається, що суспільство було "налякане" фемінізмом та нашими феміністками. Пригадую, наприкінці 90-х яких тільки «собак» не вішали на відомих українських феміністок Оксану Забужко та Соломію Павличко! Від пропагування сексуальної розпусти до начебто культивування непошани до національних «справжніх» цінностей, як от «берегинства». Можливо, тоді в цих бурхливих дискусіях "закричали майбутнє українського феміністичного руху? І як ідеології, і як практики.

– Потужний і дієвий, масовий феміністичний рух в Україні існував ще на початку ХХ ст., є дослідження Марти Богачевської, Людмили Смоляр, Оксани Маланчук-Рибак, Мирослави Дядюк та інших учених. Це – доведений факт. Тогочасні діячки не лише поділяли актуальні тоді у світі ідеї емансипації жінки та забезпечення її громадянських прав, але й на практиці втілювали у життя свої ідеали. Інша справа, що український фемінізм початку ХХ ст. був фемінізмом бездержавної нації, що змушувало активісток підпорядковувати завдання визволення жінки більш вагомим на той час цілям національно-визвольної боротьби і здобуття незалежної державності. На жаль, історичну тяглість українського жіночого руху було брутально перервано у часи СРСР. Засадничі ідеї фемінізму були цілеспрамовано спотворені комуністичною ідеологією та дескридитовані соціалістичною практикою. То ж не дивно, що нині у масовій свідомості фемінізм асоціюється з найбільш радикальними виявами мужоненависництва, а гендерна рівність – із примусовим залученням жінок на фізично-найважчі роботи. Тому мабуть й уникають активістки жіночих організацій та науковці називати себе феміністками, хоча насправді за цілями та формами своєї діяльності, науковими підходами, стилем свого життя врешті-решт багато з них – з нас – належать саме до цього гурту.
На превеликий жаль, українське суспільство, плекаючи власний образ одвічної жертви, постійно шукає винних у власних невдачах і проблемах. Неспроможність української еліти (політичної та інтелектуальної) виразно сформулювати українську національну ідею у 1990-х чим тільки не виправдовували! Та чи не найбільшою загрозою тоді – та й тепер! – вважають чужинську культуру (російську чи західну), яка нас "духовно колонізує", руйнує наші одвічні цінності та триб життя. Розмірковуючи в такій парадигмі, легко звинуватити й фемінізм за його критичний і підривний щодо традиційних (гендерних) уявлень характер. Та шанувальники традиціоналізму й самі не усвідомлюють, наскільки утопічною є ідея відновлення отих (до ладу навіть не вивчених) прадавніх традицій! Про цілком штучно витворену міфологему «українки-берегині» як продукту патріархатного національно-романтичного мислення я вже докладно писала, тому не хочу повторюватися. Скажу лише, що така модель фемінності виявилася цілком нежиттєздатною в умовах глобалізованого, інформаційного, демократичного, постмодерного українського суспільства. А у середині 90-х ніякої повноцінної дискусії про доцільність застосування феміністських ідей і практик в Україні власне і не було. Тих, хто розумів, що таке фемінізм і яка може бути користь від нього в Україні, було надто мало, буквально одиниці! То чи могли вони протистояти тому шквалові безглуздих звинувачень, тій тотальній сліпій агресії з боку армії «ура-патріотів», які мислили про майбутнє України лише у категоріях шароварів, вишиванок і народних пісень?! Так, справді, фемінізм – як ідеологію і практику боротьби за права жінок – тоді просто затаврували як явище чужинське, неприйнятне, вороже. І не останнім аргументом у цьому став історичний зв’язок між фемінізмом і соціалізмом як двома емансипаційними ідеологіями та рухами (перший протистояв гендерній нерівності, другий – нерівності класовій). Я глибоко переконана, що бездумне, категоричне заперечення доцільності фемінізму в Україні було і є шкідливим для нас самих.

– Оксано, мені здається, що для українського суспільства більш прийнятним виявився гендеризм як певний світогляд і основа для практичної дії, наприклад, Закону про гендерну рівність між жінками та чоловіками, а не фемінізм. Ви з цим згодні?

– Ні, категорично ні. Не варто, та й неможливо, перестрибувати через логічні та послідовні етапи, що їх пройшли інші країни, долаючи гендерну дискримінацію. Історія показує, що прагнення „наздогнати і перегнати Захід» ніколи нічим добрим не закінчувалося. Від фемінізму до гендерно-егалітарної філософії і паритетної демократії західні суспільства йшли не один рік, поступово змінюючи законодавство, принципи освіти і виховання, крок за кроком усуваючи дискримінацію з професійних стосунків, мас-медіа, політики. Головний наслідок цього – незворотні трансформації у масовій свідомості.
На моє глибоке переконання, не усвідомивши та не розв’язавши проблем дискримінації жінок, українське суспільство не зможе повноцінно і неупереджено взятися до суспільних проблем чоловіків, гомосексуалів, інших гендерних груп, існування та потреби яких ми наразі (в кращому випадку) ігноруємо. Прагнучи оминути таку важливу, хоч і болісну, фазу суспільного розвитку, як фемінізм, українці не зможуть осягнути глибини проникнення патріархату у всі царини життя. А не розуміючи, наскільки «аварійною» є нині конструкція гендерних відносин, ми ризикуємо провести, сказати б, косметичний ремонт замість капітального. Та чи задовольнить нас свіжовибілений фасад, коли опорні стіни у наскрізних тріщинах? Ми не можемо обмежитися прийняттям кількох законів щодо забезпечення гендерної рівності, публікаціями результатів низки досліджень, друком певної кількості грунтовних книг та створенням відповідних інституцій в органах влади. Цього замало, щоб відчути зміни гендерних відносин у повсякденному житті. Доглибно змінити патріархатну парадигму можна лише щоденною невтомною боротьбою з гендерною дискримінацією, з якою стикаємося на кожному кроці – від сексистської реклами і до добровільно-примусового готування кави для колег-чоловіків, від сумлінного готування вечері для родини після власного виснажливого робочого дня і до зневажливо-поблажливих коментарів про діяльність «жіночок» у політиці... Саме фемінізм вчить нас не мовчати, не терпіти, не коритися тискові таких сумнівних «традицій», які принижують жінку, незмінно зводять її місію до рівня безіменної і безмовної «помічниці» Чоловіка у його «великих» звершеннях. Патріархат привчив нас, жінок, згладжувати гострі кути, оминати конфлікти, створювати приємну психологічну атмосферу коштом власних прав, власних почуттів, власних інтересів і потреб. Натомість фемінізм закликає Жінку стати Особистістю і реалізувати себе на рівних з іншими. Зрештою, жінка яка не навчилася цінувати і поважати себе, ніколи не зможе гідно цінувати і поважати свого партнера, а не ставитися до нього по-споживацьки – у відповідності до того ж патріархатного мислення.

– Оксано, Ви були авторкою і однією з підписанток Відкритого лита до Президента України з приводу його привітання жінкам до 8 Березня. Таким чином було розпочато надзвичайно бурхливу дискусію, зокрема, серед інтернет-читачів з приводу ролі української жінки в сім’ї та суспільстві. Як Ви оцінюєте рівень цієї дискусії?

– Цей лист було опубліковано у кількох Інтернет-виданнях, і в кожному з них розгорнулася дискусія, яка й справді вийшла далеко за межі піднятої у тому листі проблеми. На мою думку, оті коментарі віддзеркалюють загальний стан справ з розумінням гендерної ситуації в українському суспільстві. Маємо два полюси: з одного боку, усвідомлення глибини і масштабів проблеми та відповідно повна підтримка висловлених у листі ідей, з іншого – цілковите гендерне невігластво і відповідно тотальне заперечення навіть самого права на висловлення подібних думок. Ця дискусія, як на мене, засвідчила серйозну прогалину у тому, що стосується обізнаності широкого загалу українців з питаннями сучасної гендерної політики. Народ часто-густо просто не розуміє, а в чому ж тут проблема? Тому сьогодні гендерна просвіта залишається, як на мене, одним з пріоритетних завдань діяльності як жіночих громадських організацій, так і навчальних закладів різного рівня, але насамперед – ЗМІ.

– Чи не здається Вам, що українське суспільство заражене ненавистю до самостійних жінок, а чоловіча його частина страждає на мізогінію в стадії загострення? І це попри «чарівні» білборди із клятвами у вічному коханні до української жінки!

– На мою думку, в Україні, як і в більшості пострадянських країн, ми спостерігаємо гостру кризу маскулінності, коли старі моделі мужності вже не спрацьовують, а нові ще не сформувались і для більшості традиційно-налаштованих чоловіків виглядають неприйнятними. Чи багато чоловіків готові визнати, що кар’єра дружини має більше перспектив і заради цього перейняти на себе більшість сімейно-побутових обов’язків – піти у декретну відпустку, наприклад, чи принаймні заопікуватися прибиранням оселі? Чи багато керівників, всупереч корпоративній чоловічій солідарності, готові визнати потенціал молодої працівниці і призначити на відповідальну посаду саме її, а не будь-якого чоловіка, якому, як прийнято думати, «треба сім’ю годувати»? Мені здається, зараз в українських чоловіків багато проблем, які, втім, вони наразі не готові ані визнати, ані проаналізувати, ані вирішити. І все це через ту ж гегемонну маскулінність, яка диктує: «у справжнього чоловіка нема і не може бути жодних нерозв’язних проблем». Думаю, це замкнуте коло, ця безвихідь, відчуття загнаності і приреченості старих стратегій та, водночас, заперечення нових і породжують оту чоловічу агресію щодо успішних жінок, яку ми так часто нині спостерігаємо на всіх рівнях – від звичайної сім’ї і до політичних еліт. А оті публічні зізнання у любові та відданості – то, як на мене, крик чоловічого відчаю, відчайдушний заклик до жінок стати такими, якими вони були може півтораста років тому (а може й не були ніколи!). Це дозволило б чоловікам також не змінюватися, а далі вдавати з себе відважного воїна-мисливця-годувальника. Та погодьтеся, важко очікувати від жінки-керівника виключної фемінності у її професійному житті – ніжності у стосунках з працівниками, чарівності у відносинах з партнерами, скромності у змаганні з конкурентами, любові при прийнятті рішень. Хіба це не абсурд?

– Оксано, як Ви, науковець, оцінюєте сьогодні перспективи гендерно збалансованого суспільства в Україні? Адже саме таким, за міжнародними угодами, воно має стати вже у 2015 році! Ваші прогнози.

– Боюсь, що у формуванні гендерно-егалітарного суспільства встановлення якихось «термінів виконання робіт» просто недоречне. Що стосується міжнародних угод, то у них йдеться лише про завдання досягнути і забезпечити певні зовнішні показники: певна пропорція чоловіків та жінок в органах влади, усунення нерівності на ринку праці, формування законодавчої та нормативно-правової бази задля забезпечення дотримання гендерної рівності, і т. п. Та чи можливо за кілька років змінити суспільну свідомість? Навряд. Гендерні стереотипи (як, зрештою, і будь-які інші стереотипи) вкрай стійкі і живучі, вони подовжують існувати навіть тоді, коли реалії життя навколо докорінно змінилися. Мислити і діяти стереотипно значно легше, аніж щоразу зважувати ситуацію і обирати відповідну лінію поведінки чи оцінки. Наприклад, як часто йдучи на уродини до дитини ми вирішуємо купити машинку чи ляльку орієнтуючись виключно на стать малюка! Ми діємо стереотипно, бо це простіше, аніж завдавати собі клопотів та цікавитися інтересами, здібностями, потребами цієї конкретної дитини, щоб обрати подарунок з огляду на її чи його індивідуальні особливості, а не лише гендер. Пригадую, як невтішно плакала шестирічна дочка моєї подруги, коли наприкінці 90-х у день народження отримала аж п’ять дуже дорогих ляльок-барбі, а мріяла ж про конструктор «Лего»! Не думаю, що нам вдасться подолати гендерні стереотипи так швидко, як хотілося б. Вони існують навіть у тих країнах, де за цю справу феміністки взялися ще пів століття тому! Та й стереотипи ці існують не десь там далеко, а у наших власних мізках! Інша справа, що вода камінь точить. Поступові зміни в гендерній свідомості не лише можливі – вони неминучі, і деякі зрушення помітні вже зараз. Я впевнена, що дискусія з гендерної проблематики у ЗМІ є вкрай важливою, бо саме в такий спосіб посполитий люд має змогу довідатися про неї. Коли людина вперше задумується, чи насправді те, що видається природним і справедливим, є таким вже й правильним і незмінним – то це і є перший крок до зміни мислення і поведінки. Не кажу, що це легко, навпаки – це тривалий і часом болісний процес, але – це можливо і необхідно. Коли світ змінюється, то виживають лише ті, хто виявляє гнучкість і здатний пристосуватися до нових умов. Впевнена, що українці – саме такі.

"Телекритика", Микола Сухомлин, 19 жовтня 2009 року

Жінка: депутат чи депутатка?

Днями на Міжнародній науково-практичній конференції "Гендерні перетворення в Україні: осмислюючи стратегію і тактику", що проходила в місті Харкові і була організована Гендерним інформаційно-аналітичним центром "КРОНА" учасниця з Полтави запитала присутню лінгвістку Марію Дмитрієву щодо правильності написання "Об’єднання жінок депутатів Полтави". Як правильніше: "Об’єднання жінок-депутаток..." чи "Об’єднання депутаток Полтави"? Зголосилися на останній варіант. А мені пригадався інший захід...

Якось Нацрада по ТБ і радіомовленню зібрала журналістів-телекритиків на семінар, де й розгорілася дискусія з приводу вживання окремих українських слів у телеефірі. Незабаром учасники / учасниці розкололися на дві групи. Одні відстоювали "пупорізку" замість "акушерки", "літовище" (за аналогією з "пасовищем") замість "аеродрому" за принципом - яке б не було, аби своє, а якщо й запозичене, то з будь-якої мови, аби не з російської. Інші виступали проти будь-якої "мапи" замість "карти".
Я в суперечку тоді не втручався. Бо згадав давній виступ в Ірпені професорки стилістики Алли Коваль перед молодими літераторами. Вона сказала: "Ну що тут вдієш, якщо навіть якась нещасна "авоська" (авось-ка) і та проникла в українську мову".
Йде нормальний мовний процес, суддя якому - час. А от відстежувати і дуже тактовно й аргументовано направляти його повинні не політики, а авторитетні філологи. Ясна річ, що не треба більше з українського "Миколи" робити російського "Ніколая", але й не варто переінакшувати француза Еміля Золя - на Омелька Попіла, як це вже було у 20-ті роки.

P. S. А ось що нещодавно мені розповіли харківські студентки. До гуртожитку, де мешкають майбутні журналісти / журналістки, завітала з перевіркою найінтелігентніша викладачка кафедри стилістики. І перше, що вона побачила через свої товсті окуляри - слово з трьох великих літер, надряпане на стіні. Викладачка підкликала пальчиком чергову, та й каже: "Дівчино, ви бачите оте слово?". Студентка, червоніючи, кивнула головою. "А тепер створіть в умі з того слова дієприкметник. Створили?". Студентка мовчечки кивнула ще раз. "Отакий ваш і гуртожиток!" - сказала викладачка і пішла геть.

"Телекритика", Микола Сухомлин, 27 серпня 2009 року

ШАНОВНА ПАНІ... МИКОЛА

Удвох із колегою ходимо по торговельному майданчику. Він усе ніяк не може зрозуміти, чим я займаюсь. - Гендер, гендер - кривиться він. А що воно таке? Сам же нещодавно виступав проти засмічення української мови, засилля всіляких іншомовних слів, а тут, бач, сам повсюдно використовує...

Уже хвилин сім стоїмо біля прилавку. Продавщиця, як завжди кволо, по-радянському, шукає кудись задіваний нею, вимушеною вантажницею, пральний порошок. Сам водночас думаю, як найпростіше пояснити товаришеві значення "заморського" слова.
Нарешті довгоочікувана пачка перебирається до моїх рук. "На автоматі" читаю напис "Шановна пані!". Далі цього звернення мій погляд не рухається. Простягаю пральний порошок колезі. Прошу прочитати текст. Кілька секунд він вивчає слова. Знизує плечима, мовляв, що тут я знайшов особливого чи то пак нового?!
- Якщо нічого не помітив, то крокуємо далі, моя "шановна пані", - додаю тільки-но вичитану фразу. Колега здивовано дивиться на мене: Коль, ти чого? Яка пані?..
Перепитую вдруге. Тепер пальцем підкреслюю фразу на пачці - "Шановна пані!". Бачиш, пояснюю, у нас пранням, виявляється, займаються лишень жінки. - А ми з тобою, значить "жіночою" роботою... - поступово розуміючи про що я, риторично виголошує він у повітря.
- А от учора ти мені показував оголошення в газеті, де чорним по білому було написано, що в нічний клуб чоловікам вхід платний, а жінкам безкоштовний. Пам’ятаєш? - веду розмову далі. - Так, звісно, - відповідає він. - Так от я займаюся гендерними питаннями, тобто, аби як чоловіки, так і жінки мали однакові (рівнозначні) можливості доступу до будь-яких суспільних ресурсів, у будь-якій сфері. Бачу, що товаришеві це стане зрозумілим, тільки якщо йому навести конкретні приклади.
Наступного дня запрошую колегу до себе додому. Пояснюю, мовляв, так і так, потрібна твоя допомога, оскільки хочу... влаштуватись на роботу. На обличчі друга спостерігаю німе питання: "Що сталося?". - Не так багато вакансій зараз головних редакторів, Миколо, це ж шукати й шукати. Краще вже по своїх - кинути запит...
- Власне, мене не цікавлять журналістика, рекламний бізнес тощо. Думаю, у вихователі піти у дитсадочок. Пам’ятаєш, як у школі мені пророкували саме цю діяльність?! Щоправда, бачили шкільним учителем, продовжувачем відомого педагога Сухомлинського. А чом би й ні?
Дві філіжанки чаю перемістилися з кухні до комп’ютера. По черзі проглядаємо сторінки спеціалізованих сайтів з пошуку роботи. У "Пошуку" набираємо ключове словосполучення "вихователь дитсадка".
- Диви, а вакансій чимало, - щиро дивується мій друг. - Приватні, державні чи які вони тепер - вибір доволі великий. І не тільки в дитячих садочках...
Копіюємо все, що знайшли.
"Потрібен вихователь дитячої кімнати. Робота постійна. Повний робочий день. Вимоги: жінка, від 25 до 55 років, середня спеціальна освіта".
- Щось не розумію, - дивується колега. - Якщо потрібна жінка, то чому пишуть "вихователь", а не "вихователька"?!
Крокуємо далі.
"Потрібен репетитор-вихователь - 200 грн./день. Постійна робота. Повний робочий день. Вимоги: жінка...".
"Потрібен репетитор з англійської мови - вихователь для дитини (хлопчик 6 років), молода, охайна жінка (можна студентка) приємної зовнішності, з високим рівнем інтелекту і правильним світоглядом (в Євроатлантичному розумінні)...».
"Педагог. Постійна робота. Вимоги: жінка до 40 років, вища освіта...".
У колеги змучений вигляд. Він ніби читає і не розуміє оголошення. Нарешті його великий палець здіймається догори: надибав підходяще, Миколо, гарне. Якраз для тебе.
"...Потрібен педагог навчальних класів, вихователь дитячого садка. Звертатися до Наталії Володимирівни...".
Слухавка біля вуха, набираю номер. На іншому кінці бадьорий жіночий голос "альокає".
- Добрий день Вам! - вітаюся.
- Навзаєм.
- Я з приводу вакансії "вихователь дитсадка". Можна уточнюючи запитання поставити до Наталії Володимирівни...
На іншому кінці пробуркотіли щось незрозуміле. Видно, що це прохання застало жінку зненацька.
- Перепрошую, - сказали у трубці, - а ви для кого цікавитеся?
- Певно, що для себе. Можливо краще під’їхати до Вас на співбесіду? Що з собою потрібно мати?
- Вибачте, - продовжив жіночий голос, - але ця вакансія не для Вас.
І далі все ще розгублено додав:
- Тобто ця робота не для чоловіків...
А далі було чути вже два голоси. До кладення трубки тимчасова співбесідниця встигла комусь сказати: "Зовсім обалдєлі. Чоловік хоче бути вихователем... Це щось новеньке...".
Я сидів і ображено дивився на монітор. Колега мінорно перебирав камінці на чітках.
Протягом наступних двох годин ми зробили ще декілька дзвінків. Довелося чути як здивування, так і відверту неповагу. Слава Богу, збоченцем не назвали, та, мабуть таки, в кількох випадках подумали...

Газета "Слобода", Лариса Нарижна, 4 листопада 2004 року

“У Харкові періодично з’являються нові друковані видання. Більшість з них, на жаль, однотипні. Лише деяким вдається вибитись із загального ряду. До цієї категорії можна сміливо віднести журнал “Я” Харківської жіночої організації “КРОНА”... Видання не справляє враження “жіночого” у звичному розумінні цього слова. Тут немає порад косметологів та кулінарних рецептів... Як висловився один з читачів “Я” – це журнал для жінок, які прагнуть реалізувати себе в житті.
"КРОНА" існує вже 5 років. Вона увіходить до єдиної мережі громадських організацій, створеної, управлінням праці і соціального захисту населення Харківської міської ради. Журнал “Я” видається з 2003 року за підтримки міської ради і німецького Фонду імені Генріха Бьоля...”

Газета "Слобода", Лариса Нарижна, 1 жовтня 2004 року

"КРОНА" ДЛЯ ВСІХ ЖІНОК

Нещодавно Харківська жіноча організація “КРОНА” почала цикл тренінгів, присвячених гендерній тематиці. До участі в них запрошувались жінки 20 – 30 років, що проживають у нашому регіоні.

Мету цих занять формально можна визначити як підвищення рівня обізнаності молоді в гендерних питаннях і пониження дискримінації жінок. Тобто, як говорить керівник проекту "Гендерна освіта молоді" Валерія Гуслякова, основне завдання – навчити жінок свідомо обирати свою життєву позицію, не орієнтуючись на стереотипи. Ніхто не нав’язує якусь позицію, не закликає до того, щоб кинути сім’ю і йти в бізнес чи політику. Учасниці тренінгів отримують інформацію, а потім самі для себе вирішують, як нею скористатися.
Список тем тренінгів досить великий. Це і права жінок, і дискримінація, і шляхи її ліквідації, і материнство, і роль жінки в політиці і суспільному житті, і багато що інше. Заняття ведуть психологи, соціологи, юристи.
Цей проект не перший. "КРОНА" вже провела шість циклів тренінгів – у Харкові, Сімферополі, Львові, Донецьку. Не всі вони були присвячені виключно гендерній тематиці. Тренінг, орієнтований на жінок 30-50 років, мав на меті допомогти адаптуватись у суспільстві, зайняти активну життєву позицію. В результаті тренінгів часто створюються так звані ініціативи самодопомоги (у нашому місті діють ініціативи по роботі з підлітками). Ті, хто пройшов цикл занять, іноді організовують аналогічні тренінги для бажаючих. Кілька жінок балотувалось у депутати міської ради, багато хто брав участь у різних програмах в якості волонтерів. Звичайно ж не кожна учасниця зразу ж починає активно займатися громадською роботою. Але найголовніше, що ці заняття допомагають розібратися в собі, краще зрозуміти своє оточення і знайти місце в житті.
Заняття проводяться спільно з кількома харківськими організаціями, що займаються гендерними проблемами. Журнал "КРОНИ", який називається “Я” (з додатком “Я-тінейджер”), видається за фінансової підтримки Харківської міської ради. Крім того, суттєву допомогу надає німецький Фонд імені Генріха Бьоля і голландський Фонд "Mama Cash".

Газета "Время", Анна Церковна, 13 березня 2003 року

У "КРОНИ" - МІЦНЕ КОРІННЯ

"Осінь 1996 року. Немає роботи. Попереду – зима з довгими і холодними вечорами. Потрібно щось робити. Знайти себе і своє місце в світі, що постійно змінюється. Де і як – я не знаю".

Це уривок з щоденника Інни Лазарук. Зараз вона лідер жіночої організації "КРОНА". Тоді – одна із сотень тисяч жінок, що не змогли адаптуватись у новому, майже капіталістичному суспільстві з його законами і боротьбою за виживання. Кожна з них шукала свій шлях. Інна, завдяки курсам соціального менеджменту, на які вона випадково потрапила, побачила сенс свого життя в допомозі таким же жінкам, що не знаходять застосування своїм силам.
Разом з п’ятьома іншими випускницями курсів вона створила групу самодопомоги. Члени цієї своєрідної комуни – вони допомагали одна одній навіть у вихованні дітей – познайомились з представниками інших громадських організацій, набрались досвіду і знань. З’явилось бажання ними поділитись.
Наше життя стало цікавим, наповненим змістом, - розповідає Інна. – З’явились нові ідеї і проекти. Ми розробили освітній курс для жінок “Наснаження силою”. Вже три роки тренери “КРОНИ” проводять цей курс для жінок України в рамках проекту “Створення і розвиток регіональних жіночих освітніх центрів в Україні” і міжнародної програми “Україна в Європі” за фінансової підтримки німецького Фонду імені Генріха Бьоля, координує проект Людмила Гуслякова.
Наш проект спрямований на те, щоб допомогти жінкам активізувати свої ресурси, знайти їм вжиток, стати більш впевненими, досягти успіху. За цей час ми провели два курси в Харкові і один у Львові.
Основна ідея діяльності організації – ідея самодопомоги. Це реальна допомога тим, хто потребує її, шлях до самореалізації жіночої особистості. Крім цього, в “КРОНІ” є клуби за зацікавленнями – жіночий, молодіжний, підлітковий. Розвивають тут і творчі здібності: в січні вийшов перший випуск журналу “Я”, створений ініціативними жінками, що закінчили курси “КРОНИ”.
- Все в наших руках. Тільки ми маємо право вирішувати, які вчинки і дії здійснювати, щоб наше життя стало гідним і радісним, - говорить Інна. – Якщо людина активно працює в суспільстві, тоді для неї знаходяться різні шляхи і нові можливості.

Газета "Объектив-Но", Хіна Чемоданова, 6 березня 2003 року

РОЗПРАВИТИ ПЛЕЧІ

Все можна змінити на краще, якщо послідовно змінювати себе і суспільство, в якому живемо! Так живе і працює Харківська жіноча організація “КРОНА”.

Повірити в себе, підвищити самооцінку, активізувати свої власні ресурси, розкрити свій потенціал пропонує “КРОНА” жінкам Харкова і запрошує їх взяти участь в освітньому проекті “Наснаження силою” в рамках програми “Україна в Європі” за фінансової підтримки німецького Фонду імені Генріха Бьоля.
Під покровом “КРОНИ” навчалось вже близько ста жінок у віці від 30 до 50 років. Курси соціального менеджменту “Наснаження силою” – це тренінгова програма, яка допомагає жінкам стати більш наполегливими в досягненні своїх цілей. Як розповідає керівник організації Інна Лазарук, жінки, навчаючись, підвищують свою компетентність, звільняються від стереотипів, формують лідерські якості і активну життєву позицію. Основна ідея діяльності організації – ідея самодопомоги. Самодопомогу ми бачимо як шлях до самореалізації жіночої особистості. Після закінчення курсів жінки створюють різні ініціативи самодопомоги. У жінок з’являється бажання передавати отриманий досвід іншим. Так народилась жіноча ініціатива “Вікторія”, молодіжна ініціатива “Школа репродуктивного здоров’я”, підлітковий клуб “Паросток”, група “Жінки, що втручаються в політику”.
Минолого року три слухачки нашого курсу балотувались кандидатами в депутати районної і міської рад, - говорить І. Лазарук. – Нехай їх не було обрано, але у них з’явилось бажання брати активну участь у житті суспільства і віра в себе.
Ще одним значущим результатом діяльності організації стало інформаційно-просвітницьке видання “Я”. “Я” – це можливість висловити свою думку, свою позицію, своє бачення, заявити про себе як про унікальну особистість. З багатьох “Я” складається МИ. Журнал – це запрошення до співробітництва і співтворчості, заклик до тих, хто готовий зробити крок на шляху до самореалізації.
Презентація журналу “Я” відбулася 28 лютого на “Кронівських посиденьках” – зустрічі випускниць двох курсів “КРОНИ”, тих, хто вже наснажився силою і готовий поділитися своїм досвідом та ідеями.
“КРОНА” запрошує зацікавлених жінок м. Харкова у віці 30-50 років, що мають активну життєву позицію, взяти участь у курсі соціального менеджменту “Наснаження силою”. Курс для жінок безкоштовний.

Газета "Слобода", Юлія Бордунова, 25 вересня 2001 року

Наснаження СИЛою ПІД покровом "КРОНи"

"Все можна змінити на краще, якщо послідовно змінювати себе і суспільство, в якому живемо”- девіз Харківської жіночої громадської організації “КРОНА”, яка допомагає жінкам повірити в себе і знайти себе у важкому і такому цікавому сучасному світі. Починається набір на новий курс соціального менеджменту для жінок “Наснаження силою”, який проводить організація. Про те, як виникла організація, про її програму і подальші плани нам розповіли керівник проекту “Створення і розвиток жіночих освітніх центрів в Україні” Людмила Гуслякова і керівник організації “КРОНА” Інна Лазарук. Проект здійснюється за фінансової підтримки Фонду ім. Генріха Бьоля (Німеччина).

- Як виникла ідея створення жіночої організації в Харкові?

- У 1996 – 1997 р.р. ми закінчили курс соціального менеджменту для жінок, який організувала і провела в Харкові німецька жіноча організація "OWEN". Ми змінились самі, змінили своє відношення до життя, стали більш упевнені в собі, у своїх силах і відчули необхідність допомагати в цьому іншим. Ми пройнялися ідеєю самодопомоги, і це призвело до створення громадської організації.

- Що означає ідея самодопомоги?

- Самодопомога – мобілізація своїх власних ресурсів для допомоги собі та іншим людям у вирішенні життєвих проблем.

- Чим конкретно ви допомагаєте жінкам на цих курсах?

- У нас – не кризовий центр, ми не надаємо швидкої психологічної допомоги. Курс створено для жінок з активною життєвою позицією, які шукають шляхи реалізації своєї особистості. Починається все з найпростішого: знайомство, комунікативні навички, бажання зрозуміти одне одного і поділитися своїм досвідом у вирішенні життєвих проблем. Жінки усвідомлюють свою активну роль як творця власної долі і суспільства. Основа наших курсів – соціально-психологічні тренінги, які проводять тренери нашої організації. Програма курсу включає тренінги з розвитку особистості, міжкультурної комунікації, розвитку ідеї самодопомоги, жіночого лідерства і гендерної рівності, волонтерства, соціального менеджменту.

- Яка тривалість курсу і скільки це коштує?

- Минулого року курс тривав 5 місяців, навчалось 35 жінок. Деякі з них знайшли роботу, а 15 найбільш активних створили 2 ініціативні групи самодопомоги. Цього року за більш інтенсивною програмою жінки будуть навчатись 3 місяці. Курс безкоштовний.

- Ваші перспективи?

- Поки що ми не маємо змоги залучити велику кількість жінок. Однак найбільш активних курсисток ми вже готуємо в тренери. Зараз у нас є партнери в Сімферополі і Львові. Такі центри потрібні по всій Україні: ми бачимо результати нашої праці, коли зустрічаємось з нашими колишніми курсистками, вони почали більш впевнено іти по життю.