Ганна Довгопол: “Гендерна рівність у Радянському Союзі була несправжньою”

Цього разу нашою героїнею стала координаторка гендерних програм у Представництві Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні Ганна Довгопол, яка свою кар’єру розпочинала із низового активізму. Фахівчиня розповідає про улюблені проекти, жіночий активізм в Україні та світі й особливості лесбійського активізму.




Аліна Курлович (далі: АК) Чи можна сказати, що зараз в України відбувається певний низовий бум?

Ганна Довгопол (далі: ГД) Бумом це важко назвати, скоріш – тенденція розвитку ініціатив. Це не характеристика саме цього часу. За останнє п’ятиріччя кількість організацій була приблизно однакова: просто одні з'являлися, недовго існували, потім помирали – з'являлися інші. У нас є багато лесбійських груп, але вони часто були феміністично-лесбійські. Зараз дедалі більше жінок називає себе феміністками, але кількість феміністичних організацій, на жаль, не дуже зростає. Це радше індивідуальний активізм на своєму місці чи у складі інших ініціатив.

АК: Ти сказала “на жаль”? Ти вважаєш, що їх недостатньо?

ГД: Мені б цього дуже хотілося як феміністці, активістці, зрештою як координаторці гендерної програми фонду. Жіночих організацій багато, але якщо говорити саме про феміністичні, які так себе називають і готові говорити про фемінізм, – їх значно менше. Коли ти знаходишся в середині руху, може здаватися, що подій відбувається дуже багато. Останні чотири роки після Євромайдану їх голос став гучнішим. Та наші ресурси недостатні, щоб протидіяти консервативному руху, раді церков, політикам, правим рухам, які активно пропагують консервативні цінності і говорять антинаукові речі.

Горизонтальні зв’язки між організаціями і створення мережі зараз критично важливі. Це, мабуть, як міцна павутина. Зв’язки між організаціями роблять потужнішим рух і кожну організацію окремо.




АК: Лесбійський фемінізм. У чому його особливість в Україні?

ГД: Лесбійський фемінізм у першу чергу піднімає актуальні питання для лесбійок. Гомосексуальні жінки зазнають усіх відомих наслідків патріархату, що і гетеросексуальні жінки, і отримують додаткову дискримінацію як негетеросексуальні люди.

У нас є кілька організацій, що працюють з питаннями лесбійок і феміністок, наприклад, “Інсайт” – це київська ЛБТ-організація. Вони також піднімають феміністичні питання: скажімо, організовують Марш на 8 березня. Але їхній основний меседж – це питання квір-людей. Ще одна феміністично-лесбійська організація, з якою ми працюємо, – “Сфера” із Харкова. Ці та інші організації фокусуються з гомосексуальними і бісексуальними жінками, інколи з транс-людьми, але вони завжди виходять з феміністичних позицій і беруть участь або й організовують феміністичні проекти.

Однією з перший відкрито феміністичних організацій в Україні була організація “Жіноча мережа” – це була лесбійсько-феміністична організація. Вона вже не існує. Вона була надзвичайно потужною, і це міг бути такий класичний приклад лесбійсько-феміністичного руху.

АК: Чим відрізняється сучасний жіночий феміністичний рух в Україні від західноєвропейського?

ГД: Фемінізм як явище взагалі досить західне, але це стосується радше назви. Адже в кінці ХІХ – на початку ХХ століття в Україні теж зароджувався потужний жіночий рух, що, на жаль, не встиг стати сильним через політичні процеси, які відбувалися – спроба створення Української Держави, Перша світова війна, а потім приєднання до Радянського Союзу. Ці 70 років у Радянському Союзі виключили нас із загального західного контексту. Ми не могли розвиватися так само, як вони, у нас не було різних визвольних рухів. Тому зараз ми говоримо, що фемінізм – це явище Західного світу. Багато ідей, інструментів, що там з'являються зараз, ми переймаємо собі. Ті, хто активно бере участь у феміністичному русі, вчилися на Заході, читали книжки західних дослідниць, знають про те, що питання, які піднімаються, не унікальні для жодної країни світу. Патріархальне суспільство скрізь однакове. Є лише більш загострена чи менш загострена ситуація. Наша особливість – у пострадянському контексті. Сімдесят років держава казала, що чоловіки і жінки рівні, і так зване «жіноче питання» було закрите.

Держава вбила будь-яку активність громадян: люди не звикли до критичних думок, до того, що вони можуть виступати за свої права. Сучасному правозахисному і феміністичному руху треба з цим справлятися. Тоді держава нам казала: “жінки рівні”, вона примусила їх бути рівними, але не в усіх сферах життя, а лише в праці.

Я зараз дуже грубо скажу, але після розвалення Радянського Союзу багатьом жінкам не хотілося бути рівними. Якщо на Заході жінки довгий час виборювали право бути рівними, не бути сексуалізованими, не носити підбори, не сидіти вдома, то вони хотіли працювати і виборювали це право, право голосувати, право на освіту тощо. Радянський Союз у нас дав право голосу жінкам і формально дав усі права – за конституцією чоловік і жінка були рівні. Але у жінок не було можливостей, ця рівність була нав'язана і декларативна. Жінки виконували подвійну роботу – вони працювали 8 годин з чоловіками на заводах, а потім приходили додому і робили “традиційну” жіночу репродуктивну роботу, яку чоловіки на себе не взяли. Тому ця гендерна рівність у Радянському Союзі була несправжньою, жінки несли так зване “подвійне навантаження”.



АК: Які зараз пріоритети в програмі, яку ти зараз координуєш?

ГД: У нас два тематичні напрямки – це робота з широким колом і безпосередньо з системою освіти. Серед других – ті проекти, що ми робимо з ГІАЦ “КРОНА”, “Edcamp Ukraine”, робота з системою освіти для того, щоб просувати гендерні питання у системі освіти та підвищувати гендерну чутливість вчительської спільноти.

Ми зацікавлені змінювати гендерний дискурс, поширювати інформацію у різних формах – лекціях, дискусіях, книжках, тренінгах тощо. Для того, щоб люди дізнавалися більше чи взагалі бодай щось дізнавалися про гендер і починали розуміти, як це все працює. В Україні наразі досі мало ґрунтовних ресурсів.

Якщо загуглити “гендер”, можна знайти багато трешу. І наші опоненти з антигендерного руху дуже стараються для того, щоб його було більше.

Ми прагнемо поширювати адекватну інформацію, щоб люди могли зрозуміти, що таке гендерні норми, стереотипи, як саме вони обмежують і що з ними робити.

Ще одна тематика, з якою ми працюємо – ЛГБТ. Ми розуміємо гендер у широкому сенсі (це не тільки про жінок і чоловіків, а це також про сексуальність). Гомофобія, що є основною проблемою для гомосексуальних людей, бере коріння у патріархаті, як і дискримінація жінок.




АК: Які улюблені проекти?

ГД: Це складне питання, бо я люблю всі наші проекти, вони по-різному сильні. Якби не любила, їх би просто не було. Але один із моїх улюблених проектів – це ресурс “Гендер в деталях”. Там ми пишемо на гендерні теми, залучаючи різних українських авторок і авторів.

Ще один із моїх улюблених напрямків роботи – це наша робота з різними книжковими видавництвами для створення книжок. У суспільстві зараз зростає запит на те, щоб розібратися з гендерними питаннями, зрозуміти, що таке фемінізм. У нас вже кілька років поспіль спільно з українськими видавництвами виходять різні книжки. Наприклад: “Гендер для всіх”, “Чому не варто боятися фемінізму” (Тамара Марценюк), “Майя та її мами” (Лариса Денисенко), “Турбота як робота: материнство у фокусі соціології” (Олена Стрельник). Ці книжки продаються у книгарнях, і люди, які не пов’язані жодним чином з будь-яким рухом, можуть їх придбати.


АК: Не так давно загинула активістка Катерина Гандзюк. Взагалі, наскільки зараз активісткою бути безпечно?

ГД: Я б не проводила паралелі з історією Каті Гандзюк, очевидно там було політичне вбивство за антикорупційну діяльність.

У нашому випадку фізичні агресори – це зазвичай праворадикальні рухи. Тут виступають молоді учасники, яким здається, що вони захищають українську націю від “вимирання”. Вони вважають, що роблять правильне діло для української нації. У першу чергу в небезпеці знаходяться ті, хто піднімають ЛГБТ-питання й проводять публічні заходи та акції. Швидше за все, що вистежувати конкретну людину за феміністичні погляди і діяльність не будуть. Але постійно є напруга і страх, тому що ніколи не знаєш, чи вдасться провести наступний захід, чи його зірвуть. Це таке емоційне насильство і постійний стрес.

АК: Чи чула ти про тренінги для цих молодиків? Можеш якось це прокоментувати?

ГД: Якщо послухати їхню риторику, там дуже базовий набір страшилок і штампів, тому я не думаю, що там є якась підготовка. З приводу того, хто їх фінансує, є різні теорії, але не можу про це говорити, бо немає конкретних даних. Говорять, що за різними праворадикальними групами стоять дуже впливові у нашій державі особи. Звісно, вони постійно тренуються фізично, тому вони фізично сильні. Чи мають вони якусь ідеологічну підготовку – я не знаю. Чула лише про літні табори для молоді з так званого “патріотичного виховання”, що містить і цю ненависть до різних “інших”.

АК: Які проблеми ти бачиш перед низовими активістками?

ГД: Молодим організаціям досить складно отримати фінансування, особливо, якщо це незареєстрована група, бо потрібна фінансова історія. А якщо немає фінансових ресурсів – усі десь працюють і часу на активізм майже немає. Це вічна проблема, що перед ними стоїть завжди. Я теж починала як низова активістка і з цим також стикалася.

Я думаю, що складність також полягає в тому, щоб домовитися з групою однодумиць про спільні цілі і стратегії, бо є багато різних підходів. Але низові активістки мають багато мотивації і крутих ідей, а це надзвичайно цінно.


Матеріал створений за підтримки Українського жіночого фонду і Фонду імені Гайнріха Бьолля, точка зору яких не обов'язково збігається з авторською.

Авторка: АЛІНА КУРЛОВИЧ, ВЛАСНА КОРЕСПОНДЕНТКА ГІАЦ «КРОНА»