Експертне коло


Оксана Кісь

Вивчення становища українського жіноцтва в межах народознавчих та історичних досліджень, започатковані у другій половині ХІХ ст., були перервані на кілька десятиліть і відродилися лише із здобуттям Україною незалежності. Саме на початку 1990-х зароджуються в Україні й гендерні студії. За час, що минув, українські гендерні дослідження та, разом з ними, суспільний рух за гендерну рівність, пройшли кілька важливих етапів становлення (почасти опираємося на періодизацію, яку запропонувала Зоя Хоткіна, див.: Хоткина З. Гендерным исследованиям в России – десять лет! // Общественные науки и современность, 2000, № 4, С. 21-26), серед яких можна виділити такі основні періоди:
1991–1994 – період «знайомства», «надолужування» та самоосвіти – нова (феміністська та гендерна) парадигма вперше артикульована в науковому дискурсі Соломією Павличко («Слово і час», 1991), дослідницька спільнота прагне опанувати теоретичні та методологічні здобутки гендерних досліджень Заходу та робить перші спроби застосування їх на українському матеріалі, жіночі громадські організації відчайдушно шукають ідеологічне підґрунтя для своєї діяльності;
1995–1999 – період самоствердження та первинної інституціоналізації – створено низку незалежних центрів гендерних досліджень (Київ, Харків, Одеса, Львів); відбулася низка всеукраїнських наукових конференцій, опубліковано перші переклади класичних праць (Сімона де Бовуар, Кейт Міллет, Бетке Елштайн, Марта Богачевська-Хом’як та ін.) та перші власне українські дослідження (Людмила Смоляр, Наталія Лавріненко); започатковано перше фахове періодичне наукове видання – журнал «Гендерные исследования» (Харків);
2000–2005 – період самоусвідомлення, консолідації та легітимізації – стрімко зростає число та кваліфікація науковець і науковців, які досліджують гендерні аспекти в різних галузях та викладають відповідні курси у вишах, зроблено перші спроби створення професійної асоціації фахівчині і фахівців з гендерних студій (за ініціативи Наталії Чухим та Людмили Смоляр), опубліковано низку ґрунтовних вітчизняних досліджень з гендерної проблематики, наукових збірників, спеціальних підручників, спецвипусків періодичних видань; покладено початок змінам у законодавстві (Сімейний кодекс, 2001, Закон про попередження домашнього насильства, 2001 та ін.) зміни до Кримінального та Адміністративного кодексів та ін.); потужні всеукраїнські та впливові регіональні жіночі громадські організації  набули виразної спеціалізації у своїй діяльності;
2006 – донині – період зрілості, активних дій та практичного застосування знань і досвіду – відбувається об’єднання зусиль державних органів, науки і громадських організацій щодо подолання гендерної дискримінації, накопичені знання, досвід та потенціал наукової спільноти та активісток і активістів починають втілюватися у масштабних системних проектах та програмах; відбулося законодавче закріплення та здобута державна підтримка впровадження принципів гендерної рівності (Закон України «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків в Україні», набув чинності з 1.01.2006; Державна програма з утвердження гендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 р., ухвалена 27.12.2006 ); жіночі громадські організації вперше заявляють протести проти гендерної дискримінації відкритими публічними акціями; захищено низку докторських дисертацій з гендерної проблематики (Олена Стяжкіна, Оксана Маланчук-Рибак, Олена Горошко, Ірина Жеребкіна та ін.).
Нинішній етап розвитку гендерної ситуації в Україні вирізняється зростаючими масштабами «гендерної просвіти» різних категорій службовців, щораз ширшим урахування фактору гендеру в соціально-економічних розрахунках та політичній боротьбі, стрімким підвищенням інтересу до гендерних досліджень серед студентства та широкого загалу, гендерні аспекти набувають ваги й у міжнародних відносинах.
У такому контексті неможливо ігнорувати суспільний запит на висококваліфіковану фахову підготовку з гендерної проблематики в різноманітних галузях. В Україні вже сформувалася значна кількість зрілих спеціалісток і спеціалістів, які мають глибокі теоретичні знання та чималий практичний досвід у гендерних дослідженнях, викладанні гендерних студій та реалізації практичних проектів з упровадження гендерної рівності, які здатні дати професійну оцінку, здійснити експертизу, надати спеціалізовані консультації, виконати дослідження, розробити рекомендації чи запропонувати освітні програми різного рівня та спрямування з питань, що стосуються гендерних відносин у будь-якій сфері суспільно-політичного, соціально-економічного чи культурно-освітнього життя українців. Утім, найчастіше вони розпорошені по різних містах та інституціях, не маючи повноцінного середовища для фахового спілкування та обміну інформацією. Діючи поодинці, вони часто витрачають надмір часу та зусиль на подолання різноманітних бюрократичних перешкод, інформаційних блокад, стереотипів та упереджень, що суттєво знижує ефективність такої праці. Задля глибоких системних змін у гендерних відносинах в Україні постійна співпраця фахівчині і фахівців різного спрямування просто необхідна. Більше того, вироблення певних спільних стандартів гендерних досліджень та оприлюднення успішних практик гендерних перетворень вимагає створення динамічної всеукраїнської експертної мережі з гендерної проблематики. Така мережа дала б змогу здійснювати активний інформаційний обмін, зробити доступними численні важливі ресурси (насамперед, дослідницькі), пришвидшити оперативне реагування гендерночутливої громадськості на факти гендерної дискримінації різного рівня тощо. Діючи спільно, компетентно та динамічно, ми справді маємо більше шансів досягти якісних змін у нашому суспільстві. Тож ініціатива Гендерного інформаційно-аналітичного центру «КРОНА» є вкрай важливою і своєчасною. Обрані напрямки діяльності – освіта, ЗМІ та право – невипадкові, адже перші два є чи не головними агентами гендерної соціалізації, тоді як від якості чинного законодавства залежать реальні гарантії правового забезпечення рівності прав та можливостей жінок і чоловіків. Відкритість та демократизм ініційованої «Кроною» фахової спільноти, авторитет та професійність її учасниць і учасників, доступність нагромаджених інформаційно-аналітичних ресурсів, технічне забезпечення безперервності комунікативних потоків – ось лише кілька чинників, що є запорукою успішності та ефективності роботи подібної експертної платформи. Консолідована позиція національно-визнаних експерток і експертів з актуальних гендерних проблем безсумнівно матиме більший вплив на прийняття важливих рішень загальноукраїнського, регіонального та місцевого рівнів, а широко оприлюднена у ЗМІ фахова оцінка щодо певних поточних подій, фактів, явищ неминуче змінюватиме суспільну свідомість на користь ідеї гендерної рівності. Перефразовуючи відому приказку, можна впевнено стверджувати: «Гуртом патріархат легше подолати».

Людмила Малес

Гендерна проблематика в Україні ще достатньо нова, щоби нею ще займалися люди з ентузіазму та з найнесподіваніших сфер, а не «фахові гендерологи/ні» – може це й на краще. Вона ще достатньо нова, бо саме слово ще повсякчас потребує розтлумачення, але вже вживається досить часто, доречно і недоречно (у співвідношенні десь один до десяти).
Та інтерес до гендерної проблематики вже достатньо розвинений в Україні, і сформувалася ціла плеяда дослідників і дослідниць, активістів різних рухів та активісток. І не в одному вже поколінні! І від їхніх різних голосів, їхнього спільного гомону навкруги розходяться віяння: у гілки виконавчої та законодавчої влади, громадські організації, виші та школи, дитячі садочки. А також пішли чутки про нове явлення з якоїсь статті в журнали і стінгазети, у переходи і підворітні – так що часом не впізнаєш спотворений образ феміністської критики чи гендерної чутливості у тому, що назад вернеться.
Отож і набралася уже критична маса текстів, фото, аудіозаписів і вчинків  найрізноманітнішого штибу, що в них не всяк охочий осягнути безмежжя власної гендерності чи гендерованості світу може розібратися, а як буде брати без розбору, то на таке наражається, що за голову хапається.
Тож і настав час закликати експерток і експертів у тому ділі.
Гендерна проблематика в Україні вже достатньо давня (бо, як відомо, все нове – це добре забуте старе), щоби мати свою столітню традицію вивчення і тисячоліття побутування. Тому вбачаю одним із завдань фахівчині і фахівців та всіх зацікавлених протривати традицію гендерних студій, освіти та просвіти на достойному рівні, та у міжнародному порівнянні зберегти своє достойне лице.

Тамара Марценюк

З метою впровадження політики гендерної рівності наша держава прийняла низку документів, серед яких варто відзначити Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» (набрав чинності з 1 січня 2006 р.) та Державну програму з утвердження гендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 року (затверджена Кабінетом Міністрів 27 грудня 2006 р.). Хоча ці документи засвідчують увагу з боку політиків до питання гендерної рівності, їм – як і іншим законодавчим актам – бракує однієї важливої складової – уваги саме до гендерних (зокрема, соціологічних) досліджень. Адже перш ніж впроваджувати гендерну політику, варто здійснювати ретельний моніторинг наявної ситуації. А потім, відповідно, досліджувати результати цієї політики.
На мою думку, протягом останніх років в Україні налагоджено досить непоганий діалог та співпрацю між державними структурами, відповідальними за гендерну політику (такими, як Міністерство у справах сім’ї, молоді і спорту) та громадськими організаціями. Однак, в цьому діалозі недостатньо представлена чи майже відсутня ще одна важлива ланка – дослідницьке, наукове, експертне кола. Можливо, таких людей в Україні немає? Звісно, порівняно із західними країнами, їх не так багато. Але якщо добре пошукати, наприклад, в українських університетах, то можна переконатися, що чи не в кожному є такі дослідниці й дослідники. Чого їм бракує? Я думаю, налагодженого спілкування, мережі.
Тому створення експертної платформи з питань гендерної рівності є корисним, в першу чергу, для ефективності гендерної політики в Україні. Причому буде дуже добре, якщо фахівчині й фахівці представлятимуть різні наукові сфери, дисципліни. Така співпраця повинна принести плідні результати. Застосування міждисциплінарності в дослідженнях надає змогу поглянути на ту чи іншу проблему з різних боків. Наприклад, картина щодо поглядів на доцільність / недоцільність застосування гендерних квот в Україні буде більш розмаїтою, якщо це питання вивчатимуть спільно фахівчині й фахівці з юриспруденції, політології, соціології – усі з погляду свого предмета досліджень, і потім разом напишуть висновки та практичні рекомендації.
Окрім того, важливою складовою загального процесу регулювання і дослідження гендерних відносин виступають також ЗМІ. Українство споживає чимало інформації з медій у вигляді реклами (яка продовжує залишатися сексистською), передач, фільмів тощо. На мій погляд, справді фахова журналістика лише рада буде отримувати підкріплену фактами інформацію, давати «інший» погляд на певне питання, сприяти розвитку громадської думки у бік відкритості та толерантності.
Також мережа відіграє значну роль власне для експерток і експертів, які матимуть змогу брати участь у спільних проектах, обмінюватися досвідом і результатами своїх досліджень. Я як соціологиня підтримую ідею «науки заради суспільства», коли дослідження втілюються в практичні результати і мають користь для людей, для подолання нерівностей та дискримінації. В Україні бракує фахових соціологічних досліджень низки важливих питань – нерівності на ринку праці, у політиці на рівні прийняття рішень, у сімейній сфері тощо. Я маю надію, що створення потужної експертної групи в майбутньому приверне увагу до цих питань.
Таким чином, я хочу підсумувати: до ефективних результатів (подолання гендерної та інших нерівностей у суспільстві) призведе наполеглива співпраця (політикуму, представництва громадського сектору, дослідницької та журналістської спільнот), однією з ключових ланок якої і може стати гендерний експертний центр, що координуватиме цю діяльність.

Тамара Злобіна

Однією з характерних рис українського інтелектуального дискурсу є ситуація, яку київський художник Микита Кадан назвав «симуляцією авторитетності». Мова йде про виробництво поверхового, вторинного і часто репресивного у своїй суті (сексистського, ксенофобського тощо) знання, релевантність якого підтверджується уявним статусом його виробників, тими вченими ступенями, науковими званнями, посадами і т.д., які не мають за межами України жодного значення. Таким чином, створюється замкнений інформаційний простір «для внутрішнього користування», в якому з’являються неймовірні смислові покручі.
«Симуляція авторитетності» й нерозуміння сутності гендерних студій, незнання цілей та основних досягнень жіночого руху і фемінізму спричиняє хибне трактування цих понять, яке репродукується у різних сферах людської діяльності, гальмуючи повноцінний розвиток українського суспільства. Слід зазначити, що в добу новітніх комунікаційних технологій незнання є синонімом злочину, адже за бажання більшість потрібної інформації можна знайти за лічені секунди, однак далеко не всі «виробники знання», особливо у сфері шкільної освіти, з цих можливостей користаються. В інших сферах – наприклад політиці чи комерції – панує опортунізм, що спонукає добиватися максимального результату в найпростіший спосіб, тобто потураючи найгіршим стереотипам і тваринним інстинктам. Ефективних заходів для досягнення суспільної злагоди  в такій ситуації чекати годі.
Спротив засиллю недостовірної і непрофесійної інформації, тиражуванню сексистських стереотипів у політиці, рекламі та ЗМІ може відбуватися через різноманітні самоорганізаційні ініціативи. Добровільне формування та ефективна діяльність громадської організації на певній ідейній платформі є показником демократичної зрілості суспільства, готовності громадянства самостійно відстоювати власні інтереси, не чекаючи на порятунок іззовні. Експертне коло, об’єднане Гендерним інформаційно-аналітичним центром «КРОНА», сформоване з фахівчині і фахівців у різних сферах діяльності та наукових дисциплінах, вони досконало володіють навичками гендерного аналізу та можуть робити обґрунтовані висновки щодо становища чоловіків і жінок. Як на мене, голосного звучання справді фахової експертної думки з гендерного питання бракує українському медійному полю. Тому особливої ваги набуває забезпечення швидкої двосторонньої комунікації між експертним колом та ЗМІ, що зможе запобігти ретрансляції стереотипів та хибному тлумаченню ідей гендерної рівності. Іншим напрямком діяльності експертної ради може бути проведення фахових гендерних моніторингів, організація просвітницьких заходів, акцій, дослідницьких проектів у різних галузях.

Марія Дмитрієва

У будь-якій галузі науки інтелектуальний продукт оцінюють ті, хто на цьому знається: визнане експертне коло, спеціалісти й спеціалістки, фахівці й фахівчині, і на підставі їхньої оцінки визначається наукова цінність певного продукту. Для того, аби в науці встановилися критерії для такого оцінювання, а також, щоб проявили себе ті, чию думку наукова спільнота визнає експертною, потрібні час та історична тяглість дисципліни, університети, де її викладають і де готують тих, з кого потім можуть вирости експерти й експертки. На жаль, гендерні дослідження прийшли до нас із Заходу на тому етапі, коли там, за кордоном, вони мали не тільки щонайменше 20 років інтенсивного розвитку в усіх галузях гуманітарних та соціальних наук, але й потужний жіночий феміністський рух, котрий живив і надихав ті вчені голови, котрі наполягали на необхідності перегляду наявних і усталених у науці парадигм.
У наших умовах – де не було ані феміністського руху, ані перегляду гносеологічних підвалин науки – гендерні дослідження з’явилися спершу як поодинокі ініціативи добре освічених жінок (і ще набагато рідше – чоловіків), котрі прагнули знайти слова й моделі для опису власного досвіду. Вони писали чи перекладали книжки, вчили, розповідали, надихали інших, але все це лишалося дуже маргінальним явищем, котре багато хто сприймав як низькопоклонство перед Заходом і намагання відхопити грантових грошиків. Через практичну відсутність у публічному просторі визнаних експерток і експертів у цій сфері чимало було й таких, хто прагнули отримати хоча б щось від цього щедрого заморського пирога і робили проекти «про гендер», не дуже чи взагалі не розуміючи, що це таке. Значно пізніше, коли в Україні взялися виконувати державні зобов’язання із досягнення гендерної рівності, людей, котрі б чули слово «гендер», стало значно більше, однак розуміння того, що це таке, в суспільстві більше не стало. Не дивно, що більшість із тих, хто вважають, ніби знають, що таке гендер, сахаються слова «фемінізм».
Не додавало прозорості цій ситуації і те, що книжки з гендерної тематики (не говорячи вже про феміністську) з’являлися в українському науковому просторі рідко і вкрай несистемно – і це стосується як перекладних (які робилися тільки і виключно в межах видавничих грантів), так і вітчизняних робіт. Знайти їх у книгарнях чи бібліотеках нереально, купити у видавців – важко, знайти в Інтернеті, щоб хоча б прочитати – неможливо.
В українських вишах ентузіастки й ентузіасти гендерної просвіти читають курси з гендерної проблематики, однак зазвичай це лише спецкурси чи частини ширших курсів.  Приємно знати, що ми все ж маємо в Україні чимало дуже сильних дослідниць і теоретикинь міжнародного рівня, однак вони не об’єднані в рамках якоїсь асоціації чи іншої організації, котра б могла діяти як експертне співтовариство.
Отже, що ми маємо:
– відсутність тривалої традиції та історичної тяглості цієї дисципліни,
– відсутність вузівських програм з фахової підготовки за цим профілем,
– брак написаних зрозумілою мовою підручників, які б ґрунтувалися, серед іншого, і матеріалами українських досліджень,
– катастрофічна недостатність системного корпусу перекладених базових текстів з феміністської теорії і методології, а також гендерних досліджень в різних галузях, спираючись на які можна було б працювати з вітчизняним матеріалом,
– відсутність профільного наукового журналу, матеріали до якого добиралися б за принципом peer review (експертної оцінки), як працюють практично всі поважні західні наукові журнали (і ми не говоримо тут про «Гендерные исследования», котрі, хоч часом і друкують матеріали про українські реалії, на суто українську аудиторію аж ніяк не орієнтовані),
– відсутність надійної мережі зв’язків наукової спільноти, в межах якої можна було б визначити експерток і експертів, які користувалися б авторитетом інших,
– розмитість критеріїв для оцінювання праць «про гендер»,
– непослідовність розуміння принципового зв’язку між феміністською ідеологією (котра, власне, і уможливлює перегляд позитивістського – а по суті, андроцентричного світогляду) та гендерними дослідженнями.
Натомість, ми маємо широко розповсюджене уявлення, що гендер – це про жінок, чи що гендер – це коли на всіх рівнях і на всіх роботах порівну чоловіків і жінок, чи що гендер – це коли виховувати дівчаток дівчатками, а хлопчиків хлопчиками. Є ще цікава тенденція зводити ідею гендерної рівності до рівної відповідальності матері і батька за виховання дітей. Хоч яка корисна ця думка, гендерна проблематика далеко не обмежується доглядом за дітьми.
Отже, шляхом роботи з окресленими вище проблемами експертне співтовариство, у якому за кожною особою визнано високий фаховий рівень в певній галузі як академічних гендерних досліджень, так і громадської діяльності, може сприяти тому, щоб гендерні дослідження в Україні зі спекулятивних, часто посутньо ненаукових вправлянь у демагогії, якими вони часто (часом небезпідставно) постають у загальному уявленні, перетворилися на поважну наукову дисципліну, котра буде не тільки загальним напрямом докладання дослідницьких зусиль, а й забезпечуватиме дані для оцінювання нашого прогресу на шляху до гендерної рівності.