Марія Маєрчик - До 8 березня. Про переплавку смислів. Тамара Марценюк - До 8 березня. Жіноча сотня або право на смисли

Марія Маєрчик - До 8 березня. Про переплавку смислів.

Три роки поспіль в цей день, 8 березня, відбувався марш “Феміністичної Офензиви”.

Три роки крокували пліч-о-пліч дружні ініціативи, об’єднані гаслами за права людини, проти цензури і нацкомморських новоутворень (в тому числі проти закриття виставки “Українське тіло”), проти тоталітаризму та авторитаризму, з критикою консервативних традиціоналістських, ксенофобних і гомофобних політик, за репродуктивні і сексуальні права, за гідне трудове законодавство, за про-ЛГБТ законодавчі реформи.

Три роки поспіль 8-го березня буяла феєрія наших політичних звитяг. Золотий фонд наших гасел: “Годі прикривати нерівність традиціями”, “Церкві й державі час жити нарізно”, “Права людини – права кожної” (саме так правильно згідно української граматики, бо слово людина жін. роду), “Робота 8 год. + кухня 4 год. + діти 24 год. = робочий день 36 год”, і серія гасел “янукович стайл” - “Весна прийшла  - роздягайся сам”, “Викни сексизм – увікни фемінізм”.

На перший марш приїхала моя мама. Вона йшла з транспарантом “Непрацюючих матерів не буває”. Хіба це не зворушливо?

Офензив’янські події тривали тиждень. В рамках офензив’янського тижня відбувалися конференції, кінопокази, майстерні, виставки, - багато захопливого. І всеношні дискусії, розмови, полеміки. Ми організовували дитячі куточки, щоб жінки з дітьми могли долучатися, а заходи проводили увечері, щоб не залишалися осторонь ті, хто працює чи вчиться вдень.

Цьогоріч маршу не буде.

Про переплавку смислів

Я намагаюсь осмислити, що трапилося, чому так склалося. Може, марш не стався, бо нещодавно “Феміністична Офензива” консенсусом припинила існування.

А може тому, що за останні місяці буремних і складних подій люди  виснажилися й наситилися революційними емоціями.

Але може також і тому, що за ці кілька місяців загальна стилістика пересічних міркувань, побутового мислення суттєво хитнулася вправо. За нею змістилася вся градація смислів. Тепер гасла правого спектру виглядають конвенційно нейтральними, а ліво-ліберальні - зчитуються як провокації, “тролінг правих”. Феміністичні гасла втратили не те що реципієнтів, а саме місце, з якого вони звучали. Майданчик, де вони формувалися й звідки транслювалися, розмито, він зник. Не в сенсі людей, а в сенсі дискурсу.

Межа експертної критики правих - етнічна ксенофобія. Експерти вказують на несподівану і позитивну нексенофобність ідеології правого сектору (на відміну від позицій “Свободи”). Принаймні на рівні лексики. В інтерв’ю, мовляв, Ярош сказав, що загиблі білорус і вірменин «мені побратими набагато більші, ніж яка-небудь, перепрошую, комуністична худоба». Але саме на рівні лексики цей фрагмент не є бездоганним і  є іншувальним. Що, коли взяти до уваги симптоматичне побратими. І заглиблі. А, за великим рахунком, і худоба.

В контексті смислових зсувів увесь час наштовхуюся на перекшталування смислів, їх переплавку, якесь вигинання аж до протилежності. Це геть заплутує значення, ускладнює аналіз. Від цієї веремії змін, коли майже не залишається сталих величин, почуваєшся як в центрифузі.

Ось лідери ЛГБТ організацій "вітають оперативне спростування з боку Євросоюзу нісенітниці про вимогу щодо «одностатевих шлюбів»". А далі пишуть відозву з закликом "висміяти" псевдо-гей-акцію, що її було проведено на майдані одного дня, і “виключно мирно та без насильства спробувати завадити її реалізації, вигукуючи слова «провокація!»”. І, зверніть увагу, гей-організації ані трохи не критикують ксенофобію, не звертаються до соратників, мовляв ваша гомофобія погубна, вона робить вас маніпульованими, ви боїтеся  манекенів, ось ми тут, разом з вами стоїмо у варті на барикадах, у нас спільні цілі. Вони цього не кажуть. Деякі відчайдухи намагаються про це говорити, але наштовхуються на стіну нерозуміння.  Хоч і хисткий і непевний, але все ж намацальний дискурсивний майданчик, звідки такі заклики могли б звучати, розмито ще до того, як його зникнення було ідентифіковано. Коли у відозві просять м'яко цькувати геїв, хоч і псевдо, вони говорять мовою правих, просять висміяти тих, хто уявно ними є…

Мій френд у фейсбуці вдало описав цей стан: “Сейчас не придет в голову скандировать на митинге – как когда-то в Перестройку – «Свободу! Свободу!», потому как нужно будет долго объяснять, что имеешь в виду не партию нацистов, а нечто прямо противоположное. И когда произносишь слово «антифашизм», нужно уточнять, что говоришь об идее прямо противоположной идеям Колесниченко и Добкина. Прям какой-то лингвистический террор. Помните у Оруэлла: война - это мир, свобода - это рабство, незнание – сила”.

На майдані довго й зухвало іншували жінок. Звісно, ця практика входить в пост-радянську “норму”, переважно учасниці майдану цього іншування не помічали, приймали цю риторику як величальну і рідну. Поокремі індивідуальні спроби опонувати цій тенденції були мало помітні, - голос жінок в домінантному чоловічому просторі звучить нікчемно.

В січні ці спроби об’єдналися в новостворенній жіночій ініціативі під назвою “Жіноча сотня”. Натхненні ідеями справделивості й рівності, активістки планували показати рівнозначущість жінок на Майдані. А далі, за правилами жанру, їх дії було вибудовано вздовж логік правих дискурсів. Вже навіть для назви ініціатива використала риторику мілітарних структур (“сотня”), оголосила про своє право виконувати місію на барикадах і почала заняття з самооборони. Фейсбучна сторінка ініціативи “уквітчана” зображеннями жінок в мілітарних обладунках – в шоломах, з кийками в танці тощо.

І хоч активістки заявляють, що вони проти насилля, це перекшталтовується в те саме іншувальне другосортне жінки-наші-матері-сестри-дружини-соратниці-миротвориці-помічниці. Учасниці не змогли запропонувати послідовну критику війни і задекларувати згубність мілітарних ієрархій в мирному спротиві. Те, що необачно вони зробили, це спробували “дотягтися” до цих чоловічих стандартів – влади і барикад – і стали механізмами укріплення андроцентризму. Цілком в дусі переплавки смислів: вони вже не опонують іншуванню, а поглиблюють його  -  “наші милі волонтерки” написано на сторінці ініціативи, на 8 березня під час заходу з написання листівок чоловіки повинні робити їм “канапки і приємно”.

І насамкінець кілька слів до тих чоловіків, які тепер в мережі каються і висловлюють сором за свою недостатню участь у фізичних сутичках. Коли ви таким чином рятуєте власну маскулінність, узгоджуючи її з новою системою смислів, ви залишаєте нас, своїх соратниць, безмовними, ви розмиваєте той майданчик, з якого в дореволюційні часи ми разом міняли світ. Для вас таке покаяння видається спасенним, для нас - не існує такого місця.

Моя критика звучить не зовні, а зсередини всіх подій. Це оправіння для мене симптоматичне і прикре, але в його межах я шукаю стратегії опору владі, яку цією боротьбою ми беремо під контроль.

Дякую Ользі Плахотнік за допомогу в підготовці допису.

Марія Маєрчик

Джерело


Тамара Марценюк - До 8 березня. Жіноча сотня або право на смисли.

Моя коротка стаття – це не так критика, як раше інший погляд – учасниці подій 8 березня останніх 4-5 років, волонтерки Євромайдану і викладачки курсів на гендерну тематику. Окрім того, як учасниця подій Феміністичної Офензиви і Жіночої сотні, прихильниця обох організацій, не можу не висловитися, особливо, з приводу останньої та 8 березня 2014 року. Одна з ключових ідей мого курсу «Фемінізм як соціальна теорія і суспільний рух», який я вдруге цього року викладаю в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» полягає в тому, що фемінізми – різні, залежать від ідеологічних позицій активісток і активістів, політичних і соціальних умов у країні тощо, і що немає єдиного «правдивого» фемінізму; солідарності активісток у фемінізмі, як і будь-якому іншому русі, непросто досягти. От і зараз маємо ситуацію, коли колишні учасниці колись спільної ініціативи Феміністична Офензива мають різні погляди на активізм у конкретній політичній ситуації.

Мені видається важливим розповісти про 8 березня 2014 року, оскільки Марія Маєрчик описує успіхи попередніх років, організовані Феміністичною Офензивою, у тому числі, марші. І нарікає, що цього року маршу не було. Постає питання: чому його не організували Марія Маєрчик або інші колишні активістки Феміністичної Офензиви, які також не підтримують діяльність Жіночої сотні? Упевнена, що так само цього року «крокували б пліч-о-пліч дружні ініціативи, об’єднані гаслами за права людини ....». Я прихильниця конструктивної критики, коли пропонується або – що найкраще – організовується альтернатива чи інша ініціатива. На жаль, про марш (як це було раніше) на 8 березня 2014 року такого не можна сказати.

Феміністки / громадянки не можуть стояти осторонь політичних і соціальних подій в країні. Тому нас не залишила байдужою ситуація останніх місяців на Майдані. Ми волонтерили і волонтеримо у різноманітних ініціативах (причому не лише на кухнях – так званій традиційно «жіночій» і барикадах – традиційно «чоловічій») – а й інформаційній, логістичній, медичній, психологічній, юридичній ініціативах тощо. Ми не хочемо, аби про жінок України сказали, що вони «допомагали» робити революцію. Ми хочемо зробити жінок більш видимими у суспільстві і таким чином теж критикуємо і «підтриваємо» патріархат.

На мій погляд, існує більш ніж один спосіб боротьби за права жінок і проти патріархату. У глобальні часи мілітаризму і використання сили ми не можемо повністю дистанціюватися від його патріархатного методу геополітики. Тому у інформаційній довідці про Жіночу сотню імені Ольги Кобилянської зазначено: «Жіноча сотня в своїй роботі використовує методи просвітництва, ненасильницького спротиву, а також, у разі крайньої необхідності, самооборони у межах мінімально необхідного впливу». Жіноча сотня проводить курси самооборони для жінок, на які є запит і потреба з боку тих жінок, які не завжди розуміють, що таке «дискурс». Критикувати дискурси – це важливо, але часто праксис і  реальність – інша. І аби її змінити, слід довго і покроково боротися. У солідарності та на різних «фронтах» ця боротьба проходить простіше.

Конференції та інтелектуальні дискусії, про які зазначає Марія Маєрчик стосовно активностей Феміністичної Офензиви – хороша форма «відзначення» 8 березня. Але далеко не єдина. Її можна «розбавляти» або заміняти спілкуванням із простими жінками, нашими мамами і бабусями, мешканками Криму чи інших регіонів, представницями неакадемічного середовища. Упевнена, що мама Марії Маєрчик, якби знала про таку можливість, також би приїхала доєднатися до акції Жіночої сотні: «Жінки Майдану – жінками Криму». Я була приємно вражена від того, що жінки різного віку доєдналися до неї, тримали плакати, у тому числі і «в дусі» Феміністичної Офензиви – про сестринство і солідарність. А в медіа матеріалах, наприклад, новинах ICTV можна було почути критичний коментар Олени Шевченко про сексизм на Майдані. Тобто, на фоні вписування у «сексистський простір Майдану» звучали і критика сексизму. Звучали різні голоси жінок, яким не казали і не вказували, що правильно сказати, а що – ні. На маршах Офензиви не пам’ятаю такого розмаїття жінок і залучення до маршу жінок, які проходили поряд.

З приводу назви Жіноча сотня, у якій слово «сотня» критикується за вписування у мілітаристський дискурс. Дійсно, з точки зору постструктуралістських феміністичних теорій агентність (можливість активізму і боротьби із системою) є мало можливою, бо вона автоматично передбачає «вписування» у правила системи, відтворювання дискурсу влади. Згідно з таким поглядом, активізм (у тому числі, феміністичний) не має сенсу, точніше, результату, він не є можливим. Але такий песимістичний варіант не для мене та, очевидно, не для низки інших феміністок, які використовують концепт «сотні», демонструючи, що він стосується далеко не лише мілітаристських практик. Я згодна із словами Оксани Кісь, «про наше право використовувати панівні дискурси так, як вважаємо за потрібне, можливе, доцільне у заданих умовах, і наповнювати старі концепти новими смислами через спільні практики солідарності».

Чимало інформації про ініціативи жінок на Майдані можна почитати на фейсбук групі «ПОЛОВИНА МАЙДАНУ: Жіночий голос протесту», у спільноті «Фемінізм УА», на фейсбук сторінці «Жіночої сотні». Під 8 березня 2014 року Надія Парфан організувала феміністичні кінопокази «БЕХДЕЛЬ-ТЕСТ: Нове кіно жінок-режисерок», на які була повна зала, прийшли ЗМІ, була дискусія. Також було організовано традиційно щорічну феміністичну вечірку.

Завершуючи зазначу, що я захоплююся Ольгою Веснянкою, Надією Парфан, Ніною Потарською, Анною Хвиль, Оленою Шевченко, Анною Довгопол (та іншими активістками Жіночої сотні), які спілкуються із журналістками і журналістами, ведуть роз’яснювальну роботу про сексизм на Майдані, звертають увагу на присутність жінок. Марією Дмитрієвою, яка двічі на Євромайдані читала лекцію про жіночий рух в Україні та світі. Настьою Безверхою, яка у міжнародних інформаційних матеріалах Громадського сектору Майдану пише також і про жінок. Жінками, які за кордоном здійснюють різного роду освітній чи вуличний активізм, у якому зазначають і про гендерні питання. Перелік не вичерпний. Я згадала лише особисто знайомі мені випадки та активісток. Фемінізм як активізм – це не вибір «правильних» чи єдино вірних стратегій і форм боротьби. Це «Cвобода. Рівність. Жіноча солідарність!».

Тамара Марценюк

Джерело


Марія Маєрчик

Дякую, Тамаро, за таку розгорнуту репліку на мій блог. Хоч її позиціовано як “іншу точку зору”, почну зі спільного.

Таки так, фемінізми бувають різні, - це була наша з Ольгою Плахотнік важлива теза, коли ми готували публікації про “Фемен” (в тому числі і в “Критиці”). Хоч більшість учасниць “гендерного”, та й феміністичного товариства колективно критикували Фемен, і навіть цькували. А от західні феміністки побачили в їх  методах резон...

Хто зна, може якби наше суспільство або бодай “гендерна” спільнота свого часу обурилися переслідуванням активісток Фемен і їх вигнанням із країни (а вони були одними з перших жорстоко побитих на задвірках), то наша революція стала б також і феміністичною. Але, як ти теж пишеш, революція мала іншувальні щодо жінок прикмети.

Зрештою, теза про те, що можна використовувати дискурс як заманеться, хороша для революційного запалу. Але з точки зору праксису - популістська. Ось і Фемен намагалися змінити дискурс, але в Україні  дискурс поки що зробив їх.

Звісно, дискурси можна і треба змінювати (Фуко, до слова, не був настільки фаталістом і рабом дискурсів, як ти, Тамаро, припускаєш). Але зміна дискурсу відбувається не за один день і не з бажання окремої людини. І напевно вже не внаслідок конвенційних публічних акцій, бо їх завдання - зміцнювати дикурс.

Принципу “чим більше, тим краще” можу опонувати питанням - чи варто добирати масовості акції коштом зменшення критичності повідомлення?

Не вдаватиму, що не помітила тону твого допису. Мені прикро, що ти, хто була і є учасницею кількох моїх академічних проектів, вдаєшся до аргументів у стилі “піди сама і зроби”, та ще й згадуєш мою матір.

А ще більше шкода, що на тему оправіння (його впливу на жіночі й ЛГБТ-політики), якій присвячено мій першопочатковий допис, так і не вдалося поговорити.

Марія Маєрчик

Джерело