Чому ми на це погоджуємося?





Чому ми погоджуємося на менші зарплати, на гірші позиції, на ролі другого плану, коли можемо претендувати і домагатися бути на самій вершині?

Кілька років я отримувала вдвічі менше, ніж мій заступник, брала у подруг пристойні сукні на різні заходи і працювала 24/7, щоб нарешті наздогнати зарплату заступника-чоловіка. Якби зараз мене запитали, чому я тоді погоджувалася на це, сказала б, що дуже хотіла ту роботу і просто щомісяця «купувала» право довести, що коштую більше. У мене вийшло. Але чи нормальний це шлях?

«Чоловіки, колеги, хвилиночку уваги, — сказав на одній важливій для мене нараді дядечко з краваткою, яка лежала на животі паралельно підлозі, — ця красива жінка хоче зробити презентацію. Нумо, дитинко!» І я ж ненавиджу ось це ось «красива жінка», «дитинка» і днями мало не подряпала спину водієві таксі за «дитинку», але тут мило усміхаюся, стаю на повен зріст, аби підтвердити його обіцянку про «красиву жінку», й оксамитовим голосом розповідаю про проєкт. Чому я на це погоджуюся? Ні, правда, чому? Я розумію, що мені треба. Від цієї групи чоловіків за круглим столом залежить дуже багато, і це точно не місце і не час боротися за свої права. І натомість, аби змінювати тих, від кого щось залежить, я виховую таксистів, від яких у моєму житті не залежить нічого, навіть маршрут до пункту призначення.

Моя знайома, депутатка обласної ради, починає свій виступ із того, що вона стала депутаткою завдяки гендерній квоті. Не тому, що у неї була крута програма, що її знає кожна кішка і кожна матуся в її виборчому окрузі, а тому, що це стало можливо тільки завдяки гендерній квоті, а не завдяки їй самій. І якщо запитати її, чому вона погоджується з такою презентацією, вона скаже, що так спокійніше її колегам. Так простіше пояснити, чому вона займає місце якогось чоловіка, який більше відповідає цій посаді.

На лекціях про те, що може і не може запитувати інтерв'юер на співбесіді, ми розповідаємо, що під час прийому на роботу ніхто не може вам ставити запитання про сімейний стан і плани мати дітей. Але водночас даємо поради, як відповідати, щоб отримати цю роботу, замість того щоб вчити: там, де ставлять такі запитання, — не найкраще місце роботи для жінки. Чому ми погоджуємося бути частиною команд, де нам із порогу кажуть, що наша стать — це наш недолік? Чому ми одразу починаємо думати, як будемо приховувати чоловіків, дітей і вік, замість того щоб думати, як шукати шляхи ефективного поєднання роботи й особистого життя?

Чому ми на це погоджуємося? Ні, правда, чому ми погоджуємося на менші зарплати, на гірші позиції, на ролі другого плану, коли можемо претендувати і домагатися бути на самій вершині?

Чому ми погоджуємося літати над містом, звеселяючи весь Фейсбук, або бути героїнею ролика, де жодного разу не скажуть про наші професійні вміння, але попросять віддати за нас голос лише тому, що ми жінки?

Чому ми погоджуємося сидіти мовчки на нараді, радіючи з того факту, що нас просто покликали на цю нараду? Чому ми дозволяємо нас перебивати, повчати і жаліти, називаючи це турботою? Чому ми роками працюємо більше, а отримуємо менше? Чому за право бути в чоловічій команді й на тій самій позиції мрії ми готові потерпіти, перестраждати і витратити все життя, щоб отримати те, що і так може бути нашим?

Знаєте, все просто. Ми завжди мали бігти швидше, щоб у свої 40 опинитися там, де середньостатистичний чоловік може спокійно опинитися після інституту. Не тому, що ми дурніші, а тому, що у нас на це зростання і цей розвиток завжди було трохи менше часу. Бо між книгами, досягненнями та відрядженнями в гонитві за кращою позицією ми ще шукаємо найкращий рецепт гаспачо, народжуємо дітей і підбираємо фіранки під колір дивана.

Нам треба постійно доводити, що ми можемо, бо це ще не скрізь і не всім очевидно. І найголовніше — це ще не очевидно нам самим. Бо жінка на позиції мера не виглядає як перемога здорового глузду, адже ми навіть не можемо підібрати фемінітив для жінки-мера, який би не різав вухо виборця.

Бо ще не зовсім і не всім зрозуміло, як нам встигнути народити і виростити дітей, паралельно створивши і виростивши круту компанію.

Бо оплату нашу ще досі розглядають як доплату до того, що нам платять наші чоловіки.

Мені б хотілося тоді вимагати нормальну зарплату, але я щиро вірила, що це мій єдиний шлях.

Мені б хотілося тим чоловікам із краватками, що лежать на їхньому тілі паралельно підлозі, сказати, що я не «дитинка», але тоді мені здавалося, що немає іншого способу отримати їх одностайне за.

Мені б багато чого хотілося, але я роками погоджувалася з тим, що мені пропонували. Ми погоджуємося. Не тому, що не знаємо іншого шляху, а бо вважаємо, що поки у нас немає іншого шляху, крім як погоджуватися.

Але, може, нам час починати думати інакше? Правда, може, у 2020 році цей час нарешті настав?

Ольга Руднєва, директорка Фонду Олени Пінчук


Колонку опубліковано в журналі НВ від 24 вересня 2020 року. Републікацію повної версії тексту заборонено.

Джерело