У армію за дівочою мрією




Ця розповідь − про дівчину, якій більше до вподоби бути справжньою солдаткою, аніж «справжньою жінкою». Вона змінила яскраву зелену сумку на рюкзак, а розмірене та спокійне життя − на військову службу.


Ірина Пліхневич − 27-річна жителька невеличкого села Різоненкове Коломацького району Харківської області. Випускниця соціологічного факультету Харківського соціально-економічного інституту ще з дитинства мріяла про військову кар’єру, однак якось усе не складалося. Ірина не полишала свої надії, і з 2012 року систематично шукала вакансії, розмовляла із командирами різних бригад та питала, чи знайдеться для неї там робота. Відповідь була одна й та сама: «Вакансій немає, штат і так скорочують». Пощастило Ірині (як вона сама каже) у грудні 2014 року, тоді вона отримала направлення до 92-ї бригади.



− Багато хто не розумів, чому я туди йду, але я тільки там себе бачу. Батьки вже давно чули про мої мрії, але не вірили, що мені вдасться. Як же вони здивувалися, коли я їм повідомила, що їду в АТО. Усі боялися й говорили: «Як це так, дівчина поїхала в АТО − там же стріляють», − розповідає Ірина.



На початку 2015 року Ірина пройшла медичну комісію. Типова реакція лікарів/-ок − округлі очі та запитання: «Навіщо воно тобі? Там не місце молодій дівчині». На фронті Ірина отримала посаду діловода технічної частини. Вона повинна була перевіряти машини та танки, списувати зламані запчастини та замовляти нові.



− Коли я прийшла в батальйон, то нічого не вміла. Мені довелося вчитися з нуля. В основному все самостійно опановувала, але я швидко зрозуміла всі деталі своїх завдань, і згодом доволі якісно справлялася з ними. Сказати, що до мене якось особливо ставилися хлопці − ні, такого не було. У нас був дуже дружний колектив, − розповідає Ірина.



Ірина пригадує, що коли лише стала військовою, то дівчат було дуже мало  − в основному були лікарки та бухгалтерки. У неї в частині спочатку було лише троє − вона, лікарка та фахівчиня з діловодства. А вже восени 2016 року служити почало набагато більше дівчат. Саме тоді вперше піднялася заробітна платня. На думку Ірини, мотивом стали гроші. В основному приходили зовсім молоді дівчата. Їх ставили в різні бойові підрозділи, вони займалися документацією, працювали механіками тощо.

− Деякі жінки приходять туди, і до кінця не розуміють, куди вони потрапили, деякі обурюються, що їх там «строять». Бувають фрази типу: «Я ж дівчина, як я можу таке робити?», або: «Хочу кращу форму, ця на мене на розмір велика», або: «Хочу ходити в кросівках, а не в герцах». Але у нас немає розподілення за статтю: жінка ти чи чоловік, у нас усі виконують однакові завдання в однакових умовах. І коли дівчина йде сюди, то вона повинна це розуміти, − розповідає Ірина.



На першому місці Ірина прослужила лише чотири місяці, потім її перекинули із 16-им батальйоном до Авдіївки, а потім − до Горлівки. Бували миті дуже страшні, але їй ніколи не хотілося полишити цю роботу.

− Найстрашніше було на День Незалежності, − пригадує дівчина, − коли нас вночі почали обстрілювати. Виходиш надвір, а воно все свистить побіля тебе. Але навіть у таких ситуаціях кинути не хотілося.



Зараз Ірина служить на Полтавщині. До кінця її контракту залишилося два місяці. Говорить, що як закінчиться, то знову «перезветься» в АТО, не хоче полишати цю справу. Вона хоче бути по-справжньому важливою там.



Проте на малій батьківщині її важливий внесок зігнорували. У День Захисника України, 14 жовтня, на Полтавщині дівчина отримала запрошення до Коломаку на урочисту частину свята в райдержадміністрацію та святкування в міському клубі. Ірина відпросилася на один день з роботи, витратила півдня на поїздку. На урочистостях були присутні 25 чоловіків-військових і одна жінка − Ірина. Привітали всіх, а про неї навіть не згадали.

− Зі сцени казали: «Ой, які в нас хлопці молодці. Ми так вам вдячні». А я сиділа і думала: «Агов, люди, тут же є ще й я!» − пригадує Ірина. − Але мене ні в РДА, ні у клубі не привітали й до слова не запросили. Була така ображена, що не захотіла чекати кінця концерту, а поїхала з батьками додому.

Аліна Курлович, власна кореспондентка ГІАЦ «КРОНА»